Дата Туташхіа

— Кажуть, є бог! Якби він був, хіба допустив би, щоб отак усе обернулося?! Гра скінчилася, завдаток пропав...

По цих словах Маруда заливався сльозами й засинав. Я йшов додому, а вранці починалося все спочатку.

Якось Маруда надпив першу чарку і вп’явся очима в мене.

— Лукою його звати, кажеш, а Селім називав Датою?

У мене язик приріс до піднебіння, але Маруді відповідь моя й не потрібна була, він надпив іще, пожував капусти й знову поринув у роздуми.

Бог свідок, не брешу, годину просидів він, не поворухнувшись. Потім підвівся й покликав мене за собою.

Була неділя. Базар роєм роївся. Строката юрба місила рідку грязь. До обіду Маруда вештався по духанах, майстернях, лавках, шептався з якимись людьми. Мене з собою не брав, я лишався надворі. Про що він шептався, які справи облагоджував, я не міг утямити, але відчував недобре, і волочитися за ним не вистачало в мене сили. Наприкінці зайшов він до Селіма-бондаря, в якого Лука відібрав гроші й віддав Махмудові. Пробув у нього довго. Вийшли вони вдвох і все шепталися. Як зараз бачу, боявся чогось Селім.

— Хасана не бачив? — спитав мене Маруда, коли Селім вернувся в духан.

— Униз пройшов.

Хасан був городовий на базарі. Справу він поставив так, що всі трактирники, торговці, перекупники, гендлярі щодня, як данину, давали йому хабара. Жадібний він був — п’ятаком і то не гребував. Коли Маруда держав гру на своєму столику, Хасан і в нього стояв на жалуванні.

Знайшли ми Хасана там, де торгували худобою. Він лаявся з циганом, кричав, що коняка в цигана крадена. Циганів полтиник покотився в кишеню до Хасана, і городовий змовк. Маруда непомітно підкликав його.

— Діло є! — шепнув мій хазяїн Хасанові, одвівши його набік.— Треба тут узяти одного.

— Кого це?

— А є тут такий.

— Чого накоїв?

— Яке твоє діло! Заарештуй і тримай в участку, поки я сходжу по поліцмейстера. Скільки за це візьмеш?

— По Шевеліхіна? Шевеліхіну сьогодні не до тебе. Гості в нього.

— Знову ж не твоє діло. Приведу. Скільки це коштуватиме?

— А зброя в того чоловіка є? — спитав Хасан-городовий.

— При собі ніби немає, але сам ти його не візьмеш, ще двох, а може, й трьох прихопити треба!

— Та хто ж це такий?.. Двох-трьох, кажеш, поліцейських?., їм теж належить.

— Аякже... Хапай в обидві жмені!

— Даром не підуть.

— А скільки заправиш... за трьох поліцейських?

— По три карбованці на голову.

— Це тобто дев’ять карбованців?! — перепитав мій хазяїн.

— Червінець. Карбованець на горілку з закускою.

— А тобі?

— Мені? — Хасан задумався.— Мені п’ять карбованців.

— Як же це, падло ти найостанніше? Городовий дорожчий від поліцейського, виходить?

— Як хочеш... Піди провітрись, а тоді прийдеш. Зараз півтора червінця шкодуєш, завтра за п’ять не вламаєш. Твоє дільце з душком, ти вже мені й не кажи.

Городовий повернувся й пішов собі. Маруда кинувся за ним.

— Гаразд, по руках. Іди забирай його. Гроші — потім.

— Шукай дурнів, — Хасан знову повернувся до Маруди спиною.

Що було робити. Маруда витяг гроші.

— Бери!.. П’ять карбованців буду винен.

Хасан озирнувся сюди-туди, прикрикнув на когось... Маруда всунув йому в кишеню червінця. Хасанова рука шукнула слідом — перевірити золотий навпомацки.

— Хто він і де його брати?

Спочатку приведи поліцейських.

Біля поліцейського участку ми не ждали й п’яти хвилин, як Хасан вивів трьох поліцейських, пошептався, з Марудою — я жодного слова не розібрав,— потім втовкмачив щось і поліцейським — уже на ходу. Ми з Марудою лишилися біля майстерні кинджальників. Хасан з поліцейськими ввірвалися в трактир Папчука, швидко вивели звідти Луку із зв’язаними руками й повели в у часток.

— Ну, гроші тепер будуть! — радів Маруда, дивлячись услід поліцейським.— П’ять тисяч... менше не візьму. Шевеліхіну — половину, більше нехай і не просить. Дві з половиною тисячі одержу — тобі п’ять червінців. Ти заробив. Без тебе я не впорався б з цим ділом. Тепер — до поліцмейстера. Сьогодні ж неділя. Пропустять? Ходімо!

Я знехотя поплентався за ним. Спочатку намагався не відставати, а потім серед тлуму людей загубив Маруду. Шукати його не став. Був як очманілий. Стою, ноги не несуть. То хтось один штовхне плечем, то другий, то потурять туди, то сюди. А мені все байдуже, не бачу нічого, не чую.

І почало мені верзтися, що життя десь далеко, а я один, навколо — ані душі, тільки в очах усе миготить. Не знаю вже і як, опам’ятався я в шапкарів. У майстерні нічого не змінилося. Гедеван розкроював каракулеві шкурки й кидав їх підмайстрам. Десь у кутку кімнати галасливо постукували — грали в нарди.

— Дядю Гедеван, Луку заарештували,— сказав я, немов уві сні.

Гедеван підвів на мене очі, довго роздивлявся, підкликав ближче, розпитав і повідомив про це гравцям у нарди. Одним з гравців був Махмуд. Їм я знов розказав, як усе було.

На якусь хвильку запала тиша.

Потім другий гравець мовив:

— Правду казав Селім, не подобається йому білий світ, переробляти зібрався! Казав я йому,— не чіпай Маруди, це добром не кінчиться. Дурний чоловік. Кидай кості!