Дата Туташхіа

А як тільки заторохтів фаетон Шевеліхіна, Хасан підхопився й кількома штурханами порозбуджував поліцейських. Махмуд ліг на лавку, спиною до дверей, і прикинувся, що спить. Поліцейські пообсмикували мундири, попідкручували вуса і, знов порозсідавшись на лавці, з нарочитою увагою дивилися в свої книжки, бурмочучи собі під ніс.

Фаетон зупинився біля поліцейського участку, відгодовані на казенному вівсі коні нетерпляче били копитами.

Поліцмейстер зіскочив на брук. Потім з відчинених дверей участку почулося голосне: «Струнко-о-о!» Хасан-городовий витягся перед Шевеліхіним, коли той увійшов, і, відкозирявши, загорлав: «Вільно!»

— Як справи, орли? — Шевеліхін повернувся до заспаних поліцейських.

В «орлів» носи були по фунту — червоні й пухлі. В один голос доповіли вони, що служать царю й отчизні. Поліцмейстер поцікавився, що вони читають, і, з’ясувавши, що його підлеглі на дозвіллі читають євангеліє, похвалив їх і навіть влаштував нашвидкуруч екзамен. Перший поліцейський промимрив його благородію — «не вбивай», другий — «не чини перелюбу», третій — «полюби ближнього свого»... Поки Шевеліхін екзаменував, Маруда, прошмигнувши слідом за ним, намагався роздивитися Крізь відчинені двері того, хто лежав на лавці, але їх благородіє, вдоволений освіченістю своїх поліцейських, хитався сюди й туди і заважав йому.

Закінчивши екзамен, Шевеліхін пішов у кімнату, де лежав Махмуд. Хасан і Маруда теж пішли за ним. Свій запитальний погляд поліцмейстер звернув нарешті на Маруду, і той тицьнув пальцем у сонного Махмуда. «Встати!» — гаркнув його благородіє так голосно, що портрет імператора на стіні похитнувся й трохи не впав на підлогу. Махмуд солодко потягся, ліниво перевернувсь на другий бік, подивився на тих, хто стояв перед ним, і на-ледве змусив себе підвестися.

— Салам, ваше благородіє! — привітався Махмуд з поліцмейстером.

— Мосьє Жамбеков!..— мовив здивований Шевеліхін і залився сміхом.

Поліцмейстер сміявся довго й голосно.

Хасан-городовий улесливо всміхався, але був насторожі, розуміючи, що самим начальницьким сміхом тут не обійдеться. Остовпілий Маруда рота не міг розтулити. А поліцейські гиготіли з нього. Лише Махмуд був спокійний, ніякісінького занепокоєння не помітно було в ньому.

Шевеліхін ураз перестав сміятись і вп’явся очима в Маруду. В поліцейському участку запала тиша.

— Це не він...— вичавив із себе Маруда.

— Гм, не він, кажеш?! — Шевеліхін знов розреготався.

Насміявшись досхочу, він спитав нарешті Махмуда:

— Мосьє Жамбеков, чому ви тут?

— Чому я тут? Оця ось тварюка,— Махмуд, не дивлячись, кивнув на Хасана,— з трьома такими самими тварюками увірвалися до закладу Папчука й заарештували мене!

— На якій підставі?! — Від усіх веселощів Шевеліхіна не лишилося й сліду. Хасан швидко отямився.

— На підставі доносу оцього ідіота! — Хасан назвав ідіотом мого хазяїна й дивився йому прямо у вічі.— Він сказав, що двоє овець, які вчора пропали у кабардинців, викрав Махмуд... Заарештовуй, каже, не сумнівайся, я зараз, пообіцяв, приведу свідків.

На другий день шапкар Гедеван божився, що добрячого ляпаса, якого поліцмейстер вліпив Хасанові-городовому, чути було в його майстерні.

— Телепень! — гримнув Шевеліхін.

Маруда на всяк випадок переступив ближче до дверей.

— Ваше благородіє! — тепер уже скипів Махмуд.— Це образливо! Звинувачувати мене в крадіжці двох овець... двох паршивих ягнят! Та чи ви не знаєте... В Армавірі пропав тендер паровоза, в Баку зник караван верблюдів з вантажем... Але двох баранів! Ай-яй-яй! Яка ганьба! Який сором!

— Еге, ваше благородіє, двох! — наполягав Хасан-городовий.

— Що — двох?

— Двох баранів, так він мені сказав.— Хасан був такий щирий, що мені стало жалко його.

Шевеліхін здійняв угору руки:

— Боже, борони нашого государя імператора! Як же правити государеві, коли його піддані такі телепні? — Поліцмейстер усім корпусом повернувся до портрета царя.— Як ото правити такою шушваллю? Батьку ти наш багатостраждальний!

У сумовитій позі Хасана-городового було зараз стільки шанобливості й співчуття, що мені здалося — я бачу сльози.

— Годі,— Шевеліхін вернувся до практичної справи й простяг долоню Маруді.

Мій хазяїн поклав на неї папушу грошей. Ті п’ять цілкових, які він мені обіцяв, теж були в тій папуші.

— Ваше благородіє,— нагадав про себе Махмуд.— Цей негідник ще й оштрафував мене на двадцять п’ять карбованців!

— Повернути! — процідив Шевеліхін Хасанові.

Тільки Хасан отямився від Махмудового нахабства, зміркував, що відповідати, і розтулив рота, як Махмуд випередив його:

— Ваше благородіє! Пам’ятаєте, ви питали про коней Бастанова?..

Поліцмейстер завмер. Двадцять п’ять карбованців умить перекочували з Хасанової кишені в Махмудову.

— Сьогодні мені казали, Бастанов знайшов своїх коней,— мовив Махмуд, спокійно ховаючи в кишеню гроші, які повернув йому Хасан.

Від цієї звістки настрій у Шевеліхіна зразу покращав, він звелів Хасанові й поліцейським всипати Маруді п’ятнадцять різок, сів разом з Махмудом у фаетон і поїхав собі.

Коли на подвір’ї поліцейського участку шмагали мого хазяїна, Хасан-городовий аж надто вже старався.