Дата Туташхіа

Ні, це самому треба бачити — словами не перекажеш: лихвар закляк, як гончак у стойці. Палець у носі, очі — в дуло, одвести не може. Клацнув я курком. Лихвар схопився, кинувсь одчиняти. Дата ввійшов, звелів господареві сісти. Оглядівся, скинув бурку, в куток кинув. Сів до столу, виклав два маузери й дивиться на лихваря, Оце б саме й тиснути на нього, давити, не дати дух перевести, а Дата мовчить собі, зволікає час. Отямиться він зараз, опам’ятається, і тоді пиши пропало — дідька з нього витиснеш, це вже напевно! А Дата мовчить. Обридло йому, видно, дивитися на Кажашку, знайшов собі діло — почав стіни, долівку, стелю роздивлятися — і довго так, задумливо. Бачу, вислизає здобич. Просунувсь я у віконце до пояса й лихвареві маузером у рило:

— Гроші на стіл, сучий сину! Швидко!

Кажа Булава обережненько обернувся й мармизу скривив — чи то всміхається, чи то зареве зараз.

— Де тим грошам узятися? Якби були гроші, хіба б я жив у цій халабуді!

І почав торочити — очумався, пес! Отепер тиснути б і тиснути, а то зовсім вислизне!

— Давай гроші, тварюко, кажуть тобі! А то зразу ж на той світ відправишся! Хутчій, кому сказано!

І знову маузером у рило, ніби курок ось-ось спущу.

— Згляньтеся, — канючить лихвар і підводиться помаленьку.

У кутку стояла велика скриня, окована залізними штабами.

Витяг ключа, підняв віко. І давай викидати черкески, сідла, шаблі, кинджали — цілу гору навернув! І так швидко — звідки й сила взялася? Стоїть скриня порожня, а Булава знову зітхає і мимрить:

— Ось... усе, що є... Все.

Я Даті киваю, нехай подивиться, чи немає ще чого. Він пошаргав по дну, витяг товстелезну книгу. Почав її гортати — всі сторінки списані, з помітками, навіть з малюнками, а поміж сторінок... записки, векселі, боргові зобов’язання.

— Ану, дай сюди, кажу.

А Кажашка як заверещить:

— Годжабо, Цабу, Бікі, Кіку, Цуцу, Доментію!.. Відбирають розбійники нашу книгу! Біда, діти мої, біда!

Дата закам’янів. Та і я, щиро кажучи, не чекав такого вереску — збентежився, ніде правди діти. А з-за простирадла як посипалася дітвора, одно від одного менше, худющі, клишоногі,— і давай горлати, давай голосити, боже ти мій милий! Шабаш!.. Кажа Булава хитрий, сволота, бачить, що ми розгубилися, впускаємо момент, упускаємо, і почав давити — гепнувся навзнак, копитами своїми молотить, горланить, мало не лусне.

— Біда! Біда!

Коли це чую — рипнула хвіртка. Думаю собі: Кваква, Кажащина жінка, з порту вернулася. Таку грошву, мерзотник, мав, а жінку, в якої шестеро дітей на руках, посилав ще в чиюсь контору за троячку на місяць підлогу вилизувати. Мені, власне, на все начхати — чорт з нею, з Кваквою, з конторою, з її цуценятами, а тільки при експропріаціях та інших таких справах немає гірше, як на жінку нарватися. Завиє, заголосить — на п’ять верстов довкола поліцію сполохає. Я — до хвіртки, і під грушею, де свиня припнута, стикаюся з жінкою і мало з ніг не збиваю. Кваква! І вже репетує! Я їй маузером у зуби. Не повірите, крик, як струна, обірвався! І в хліві раптом усе стихло. І зараз не знаю, як зумів Дата втихомирити оту осатанілу ораву. Тільки і діти, й сварливий татусь ураз замовкли. Це добре, але що з молодицею далі робити? Гаятися не можна, бо ж вона ось зараз опам’ятається й почне кусатися, плюватися, дряпатись — тоді дай боже ноги, не до грошей буде! Зірвав я з себе пасок, скрутив дурепі руки за спиною — не розв’яжеш. На голові в неї платок, я платок стягнув, під ним — хустка. Хустку я їй у пельку, та якнайглибше, платком пику замотав, вузлом на шиї зав’язав і тут-таки, під грушу, й звалив її. Свиню, що була там прив’язана,— худюща, самі кістки та шкура,— спустив з цепка й тим цепком Квакву за руки прив’язав.

— Лежи! — сказав я їй.

Вона лежить, а я метнувся до Кажащиного барлога. Підкрався до віконця, поворухнутись боюся: а що як Кажащин виводок знов почне верещати. І що ж я чую? Кажашка Булава і Дата Туташхіа спокійнісінько собі, наче кумоньки на посиденьках, язиками плещуть.

— Самих розписок у тебе більше, ніж на сто з гаком тисяч,— виказує Дата Кажашці,— а дітей, плоть і кров свою, в гнилому кукурудзяному хліві тримаєш...

— Так я ж і сам з цього гнилого хліва, як ви кажете, Дато-батоно, не вилажу,— скиглив лихвар.

— Якраз про те й мова,— каже Дата.— Для кого складаєш оці гроші? Підведися й сядь. Тільки не здумай кричати, ніхто твого галасу не боїться!

Лихвар і сам знав, що ніхто того не боїться, але він жалістю хотів узяти Дату, тому й репетував.

Підвівся лихвар, сів до столу.

Дата при нагоді так говорити вмів — саму змію з нори виманить. «Нехай побалакає,— подумав я,— може, без галасу, тихомирно витрясе гроші в лихваря».

— Ні, ти відповідай, коли питають,— не відступав Дата.— Навіщо тобі стільки грошей, коли ти й себе, й дітей у цій норі гноїш?

І раптом свиня, яку я одв’язав, рилом відчинила двері хліва. На шиї в неї ярмо, щоб крізь паркани не пролазила. Тупцює на порозі, по долівці рийкою шарить. Ніхто й оком не повів.