Дата Туташхіа

У тисяча вісімсот дев’яносто п’ятому році, тобто до десятиріччя перебування Туташхіа в абрагах і до п’ятиріччя слідчо-розшукної служби Мушні Зарандіа, завдяки анонімному листу до управління жандармерії нам стало відомо, що невловимий абраг і жандарм, котрий висунувся на посаді, були двоюрідні брати. Це повідомлення викликало певне замішання, і було одержано термінове розпорядження провести дізнання з метою з’ясування діяльності Мушні Зарандіа. Дізнанням доведено, що за Мушні Зарандіа від першого дня служби в акцизі не помічено було ніяких зв’язків з його двоюрідним братом...

Мосе Замтарадзе

— Якось побили мало не до смерті і його, і мене — двох знаменитих абрагів. Десять днів ми крижем лежали. У мене була переламана нога, Дата Туташхіа не міг повернути голови — роз’ятрилася рана на шиї. Втікачеві, сам знаєш, до лікаря ходу немає, а про лікарню годі й говорити. Власне, в тих краях про лікарів та лікарні тоді й не чули.

Оддубасили нас через Туташхіа. В біду завжди через свою провину вскочиш. Навіть приказки є... Забув, як це воно там... Одним словом, про дурнів, але частіше розумні в таку халепу вплутуються. Буває, все зійдеться одне до одного — не лізь тоді, не встрявай. А встрянеш — і тобі влетить, і хто біля тебе трапиться, тому теж попаде.

А було це взимку. Зима для абрага — важка пора. Де приткнутися? Я вирішив перезимувати в лісах Саірме, в одного спритного чоловіка. Одну зиму я в нього вже пересидів. Покликав з собою Дату Туташхіа,— він у Саірме ніколи не бував. Прийшли. Зброю свою сховали, залишили по одному револьверу й прямісінько до Сетуриної садиби,— так звали мого знайомого — він жив сам, сім’я його була в Кутаїсі. Стояла його садиба на особливій землі. Тієї землі накопають, промиють, висушать і в’юками відправляють у Кутаїсі. Там землю купували англійці. Подейкували, що користь від неї була, коли бурили колодязі, нафтові свердловини та при інших подібних потребах. Сетура на цьому ділі заробляв дай боже. Минулого разу, як я зимував, землю брали троє робітників, четвертим був сам хазяїн, копав землю нарівні з іншими. Коли я йшов від нього, Сетура запрошував мене знову приходити взимку. В ті роки в лісах Саірме лютували розбійники, і я для Сетуриного господарства був ніби затулою. А взяти в нього було що, інакше на якого біса я йому здався?!

Справжнього імені Дати я хазяїнові не відкрив. Так сам Дата захотів:

— Людина твердіша від кременю, коли їй таємниці не звірено. Дізнаються, що в Сетури зимував Туташхіа, битимуть Сетуру, поки не зізнається. Або ще посадять. А як він знатиме, що це Чачава або Поріа якийсь, то скільки не бий, нічого не виб’єш. Він своєї правитиме: Поріа в мене гостював, ніякого Туташхіа не знаю. Повірять йому кінець кінцем. Дадуть стусана й відпустять.

Я й сказав Сетурі: «Це мій друг Поріа». Він зрадів нам. Запросив до гостини. Познайомив з Табагарі,— моя права рука, каже. Минулого разу, як я зимував, Табагарі в садибі не було. Він служив дяком у церкві святого Квіріке. Даруйте, але щоб у чоловіка так соплі текли безупинно,— я зроду не бачив. Глянеш на нього раз — апетит відіб’є тобі до самої смерті.

Табагарі накрив на стіл і стоїть осторонь, поки Сетура не дозволив йому сісти. Сів мовчки, голосу його в той вечір ми й не почули. За столом Сетура сказав, що його права рука Како Табагарі, поки служить богові, вивчив усі імена, які тільки є на світі, і знає всі їхні значення. На це Табагарі, немов мале дитинча, якого приголубив чужий дядьо, зніяковів, засовався, губи оддув, пальцями перебирає. Цілий вечір він був сором’язливий і шанобливий. Табагарі пильно стежив за столом, усе було, чого душа забажає. Був Табагарі клишоногий, присадкуватий, неподобно товстий, але дуже моторний.

Після вечері Сетура одвів нас у кімнатку, де ми тепер мали жити. Пообіцяв прислати за служницю бабусю.

Ми полягали, але спали, мабуть, недовго. Ще темно було, коли бамкнув дзвін і такий гармидер надворі здійнявся, немов кругом усе вогнем горить, дай тільки, боже, ноги. Не встигли ми посхоплюватися — стукають у двері. Заходить бабуся, а одяг — дірка на дірці, вся в лахмітті. Не знаю, від якої старості чи хвороби людей так скарлючує,— ніс у неї мало не в підлогу застрявав. Але ввійшла бадьоренько. Аж дивно. Здавалося, випрямити її тільки чудо може, а то випросталася, долоню до скроні, відкозиряла, як добре вимуштруваний солдат, і доповідає — що саме, добрати не можна: у бідолахи в роті немає жодного зуба. Прошамкотіла вона свій рапорт, руку опустила, стоїть по стойці «струнко».

Ми з Датою мовчимо, зрозуміти нічого не можемо.

— Ніби щось про сніданок і вмивання,— кажу я Даті.

Бабуся знову давай рапортувати. Але Дата спинив її, попросив зачекати, поки одягнемося.

Вона вийшла. Ми переглянулися, забули вже, що треба одягатися.

— Що воно за бабуся, Мосе, як ти гадаєш? — спитав мене Дата.

— Та, мабуть, Сетура нам цю бабусю за служницю прислав. Ким їй іще бути? Розум же в неї... теє... Це ясно. Не зрозуміло тільки, навіщо Сетурі цей вибрик здався.