Дата Туташхіа

Пілат Сванідзе, не гаючись, стусонув Спиридона Суланджіа межи плечі. Бідолашний упав на сніг і заголосив, приказуючи: «Ой що ж буде з моєю жінкою і дітьми, ой горенько мені!» Ніхто й уваги не звернув на Спиридона Суланджіа.

— Струнко, направо, кроком руш! — скомандував Табагарі, і рушив солдатським кроком увесь той осатанілий обшарпаний люд.

— Куди вони йдуть, оті люди, матусю? — спитав Дата стару.

— На роботу.

— А ота каракатиця теж працюватиме? — спитав Дата.— Що воно за карлик?

— Він і є найголовніший.

— А чого накоїв Спиридон Суланджіа?

— Мало йому ще всипали, будь він неладний. Нехай Архипові подякує...— Стара враз прикусила язика й давай на нас горлати: — Не ваше діло. А то хазяїн як узнає, то швидко звідси вилетите!..

Не повірите, ми немов язики проковтнули.

Дивимося, як дячок Табагарі, накульгуючи збоку від своєї пастви, викрикує:

— Лаз, два, тли! Лаз, два, тли!

Повела нас стара в Сетурин дім.

Господар лежав собі на тахті, геть закиданій яскравими мутаками й подушками. Він підвівся нам назустріч, поважно вклонився й запросив до столу, на якому знову було все, що душа забажає. Вставши й оглянувши все, господар спитав стару:

— Чи догодила ти гостям. Топано?

— Погані вони люди!

Сетура насупився і, подумавши, сказав:

— Ну... гаразд, іди звідси! Сам розберуся.

А як стара відьма Топана зникла за дверима, Сетура впав на тахту, одкинувся на подушку та й ну реготати.

Досхочу насміявшись, Сетура витер сльози й сказав:

— Отак-то, братці, погані ви люди. Чули, як Топана вказала?

Від усього, що ми побачили цього ранку, настрій і в мене, і в Дати був хоч плач, а Сетурин жарт трошки підбадьорив нас. І справді, подумав я, мало нам свого лиха, то ще через цих людців переживати. А вголос кажу, так наче жартома, як сам Сетура:

— Чого це, любий друже, твоя Топана посеред ночі нас побудила?

— О п’ятій годині в мене побудка,— мовив Сетура,— люди повинні бачити, що порядок є порядок, для всіх однаковий, а інакше кожен захоче валятися на постелі до обіду і справа постраждає. Не так справа, робота непокоїть мене, як люди. Їхнє життя і добро... Довга це історія, Мосе-батоно!.. Вип’ємо лишень за перше євангеліє, від Матвія, ось сулгуні, беріть — чудова закуска до горілки!

Ми випили, і я знов питаю Сетуру:

— А Спиридонові Суланджіа дали сьогодні в потилицю і як паршиве кошеня викинули — що, це теж для його блага?

— А ти думаєш як?! Позбав людину страху, вона одразу ж відчує себе нещасною. Знаєш, що Спиридон Суланджіа сказав? Архип, мовляв, дає нам саме стільки, щоб ми від голоду не поздихали! Багатство і розкіш — ось від чого вся шкода й аморальність. Ну, дам я цьому мугирю Спиридонові більше того, що даю. Він зразу ж скаже — дай іще; не одержить більше — знову лихо: заздритиме й крастиме. Правду кажуть: нагуляв козел жиру, закортіло вовчого м’яса покуштувати. Що ж виходить? Хочеш людині добра — не дай їй обжертися. Чому Спиридон Суланджіа сказав те, що сказав? Вигодував він молочних поросят. Дев’ятеро було. Шестеро забрав я, троє залишив йому. Він їх продав, у сім’ю гроші прийшли — звідси й думки. А якби я забрав восьмеро поросят, залишив йому одно,— і мовчав би сучий син, де б він дівся. Отакі, брате, справи. Тепер тиждень-два Какошка Табагарі не братиме на роботу цього базікала Спиридона, дітки його поскиглять, він і пошкодує, що зайвого наплескав. А іншим — це приклад, не кортітиме ляпати язиком чого не слід, і сам Спиридон радий буде до смерті, коли його знову до діла допустять і заробити дадуть. Те, що сказав Спиридон,— воістину гріх великий. Сам спіткнувся, зазнав збитку — це ще сяк-так. Але ж і іншого тим самим підбив: і ти, мовляв, скажи таке, наклич на себе біду. Ось що головне. Коли я й справді годувальник цих людей, то повинен розуміти: все, що людей може збити з путі істини, від чого народові — саме страждання,— все треба під корінь підтяти, в зародку знищити, а то виросте, силою наллється. Навіщо мені товктися тут, коли вдень і вночі не піклуватися про людей, про те, щоб їм жилося добре?! Прийти в цей світ їсти, пити і не принести людям добра — хіба то життя? Ну, вип’ємо за друге євангеліє, від Марка! Ось осетрина, пригощайтеся, сулгуні добре на закуску, а рибка краще. Скажіть, хіба не так?

І я, і Дата слухали, боячись мовити слово, а Сетура, захопившись, вів далі: