Дата Туташхіа

Перше і дуже важливе, що впало у вічі,— це, якщо можна так сказати, відсутність почерку злочинів Туташхіа. Інакше кажучи: вчинені ним злочини не мали на собі печаті якогось одного способу, методу виконання, а тим паче системи. Отже, приписати Туташхіа «безпритульний» злочин було так само легко, як злочин, що інкримінувався Туташхіа, приписати іншому. Його справа охоплювала дуже багато всіляких злочинів, але не можна було добрати, який насправді вчинив він, а який йому приписувано. Мені конче необхідно було встановити його кримінальний тип, кримінально-психологічний портрет. Матеріал, що грунтувався на домислах і гіпотезах, не придатний був для цього. Попрацювавши місяць, я впевнився лиш у тому, що Туташхіа не мав ні програми дій, ні певного політичного кредо. Очевидно, всі його вчинки були наслідком афекту, спричиненого ситуацією. Я переконався також в одній надзвичайно важливій обставині: він був популярний і мав безмежно великий вплив на населення. Такі авторитети під час стихійного лиха стають вождями простолюду. З матеріалів видно було, що народ чекав свого ідола, який десь був зник, і не приховував цього чекання.

Тут уже треба було зважитися на рішучий крок. Разом з іншими заходами, які ми вживали, щоб упіймати злочинця, обіцяно було за його голову винагороду — п’ять тисяч карбованців. Туташхіа наче цього тільки й чекав — не минуло й місяця, відколи оголосили про винагороду, як він повернувся й належним чином відзначив своє повернення на батьківщину: разом з анархістом Бубутейшвілі пограбував у Поті лихваря Булава.

Тоді я не розумів, що змусило абрага повернутися в Грузію і з колишньою відвагою, спритністю й енергією відновити гру з вогнем...

Никифоре Бубутейшвілі

— Наші люди готували терористичний акт. Гроші були потрібні до зарізу. Мені дали завдання роздобути три тисячі. Я знав, де їх узяти, але потрібна була надійна, здатна до такого діла людина. Дата тоді саме тільки повернувся. Я прийшов у Самурзахано й запитав про Туташхіа в одного з наших. Ховається, каже, десь на узбережжі в гуртівників.

Людина потрібна була мені для того, щоб експропріювати гроші в лихваря Кажі Булава. Жив він на околиці Поті. Сам-один з цією справою не впораєшся — лихвар знав мене як облупленого. Політика така штука — на дрібницях не попадайся. Ти провалився, кайдани на каторзі тягаєш, а за ідею хто ж боротиметься? Може, обиватель? Правда, Дата Туташхіа ні про політику, ні про партії й слухати не хотів, політично темний був, але що гірше від царя й жандармів нікого не може бути,— знав добре. Був він мені за побратима й відмовити не мав права.

Так ото знайшов я Дату, сказав про справу. Скільки треба, питає. Три тисячі, кажу. Так багато грошей — де взяти? Я йому про лихваря, а він каже, краще пошту брати. Чого заманулося! Навіщо, кажу, зв’язуватися з поштарями й козаками, коли лихвар сам до рук пливе. А Дата своєї править — «краще пошту», і ні руш! Довелося довго агітувати, переконував, роз’яснював, яка людина отой лихвар. Він, кажу, п’явка, павук, удав на тілі народу і таке інше. Нібито второпав, але все одно товче про пошту. Виходу не лишалося — нагадав про побратимство. Треба, мовляв, до зарізу, а ти побратима кидаєш. Умовив-таки.

Махнув рукою, гаразд, каже, нехай буде по-твоєму, може, й справді од ваших турбот полегшає людям. І пішов зі мною.

Барліг Кажі Булава був на околиці Поті. Інакше як барлогом його житла й не назвеш. Жив він у курурудзяному хліві, не повірите, саме в хліві, а не в будинку чи в якійсь там халупі. Хлівець був кроків, може, з п’ять завдовжки, три — завширшки, ізсередини і знадвору обмазаний кізяками, посередині висіло простирадло, брудне, геть позалатуване. Виходило начебто дві половини: по один бік простирадла жінка й шестеро дітей, по другий — сам із своїми грошима. Гроші в нього були тут, у хліві,— це точно, вірна людина напровадила, збрехати не могла. А ось де саме, в якому кутку,— сам чорт не знає. Пристрашити треба б гарненько, злякається сучий син і віддасть — де він подінеться.

Такий скупердяй був, що навіть собаки не тримав. Перескочили ми через огорожу. Місяць світить уповні, видно як удень. Зразу ж біля огорожі, під грушею, свиня припнута рохкає собі. Підкралися ми до халупи, маузери — напоготові. Одне-єдине віконце навстіж відчинене, а з нього таким смородом несе — мало з ніг не звалює. Прислухаємося: діти кожне по-своєму сопе. Зазирнули: сам їх благородіє господар на розкаряці сидіти зболять, мізинцем у носі колупаються, в каганець утупилися. Про що він думає, оцей скнара? Мабуть, про те, що заставу втричі більшу за позичку здер — ось тепер і сидить, мріє, щоб боржник хоч на один день терміну не дотримався — продасть Кажашка заставу, потрійний бариш хватоне.

Прикрив я обличчя башликом, просунув маузера у віконце:

— Ану відчиняй, швидко!