Дата Туташхіа

— Що ти наробив, хлопче!..— спроквола мовив Туташхіа і, стогнучи, потер лоба.— Що ти зробив, Гудуно! — ще раз сказав з жалем.

Тепло крові, що стікала з потилиці на шию, змусило абрага доторкнутися до рани. Біль дужчав. Туташхіа заткнув Гудунин револьвер за пояс, тремтячими руками згорнув хусточку, перев’язав рану. Він відчув слабість, опустився на стілець. Сидів,, схиливши голову й втупивши очі в підлогу.

Гудунин погляд метнувся до каміна, де стояв, приставлений до стіни, карабін, але до нього він не міг дотягтися; між ним і карабіном сидів абраг.

— Не можна мені тут помирати,— тихо мовив Дата Туташхіа.

Хлопець не розчув його слів.

Зібравшись на силі, абраг підвівся і встав. Застогнавши, стиснув долонями скроні, немов хотів угамувати біль. Постояв так, поки біль не стих і голова не перестала паморочитись. Потім узяв біля каміна зброю і знову завмер.

— Це ж треба, що придумав!.. Здолав він мене все-таки,— сказав і замовк від слабості чи просто задумався.— Гудуно, ти матері не кажи, що я приходив і ти стріляв. Пожаліймо її.

Хлопець мовчав.

Уже відчинивши двері, Дата Туташхіа став на порозі, глянув на хлопця й сказав:

— Грошей не бери. Замучать тебе ті гроші, занапастять...— І затнувся. А тоді подумав і додав: — Я знаю, що робити! Мого трупа вони не знайдуть... І грошей ти не одержиш!

Вузьким путівцем абраг пішов у напрямі до моря.

Гуду Пертіа стояв як укопаний, не зводячи зору з дверей. Він опам’ятався від запаху горілого. Обернувся і вп’явся очима у вогонь, що палахкотів у каміні. В голові поступово розпросторювалося, ясніло, і він відчув упевненість, що йому треба усе-все зробити саме так, як велів, виходячи, Дата Туташхіа...

Хлопець схопив бурку, кинув її додолу й затоптав полу, що зайнялася. На підлозі він помітив калюжу крові; приніс ганчірку й відро з водою, гарно змив кров. Пильно все оглянув і ніде не знайшов більше слідів гостя. Згорнув бурку, взяв її під пахву, забрав відро з водою й ганчірку і вийшов з кімнати. Повернувшись, розгорнув головешки, прибив вогонь і сів на ліжко.

Він думав, перебираючи в пам’яті все, з самого початку, ще раз згадав усе по порядку і все зважив.

— Куди ж він пішов уночі!..— сказав він сам собі.

Хлопцеві чомусь спало на думку, що йому неодмінно треба побачити того, до кого прийде Дата Туташхіа. Він схопився, накинув на себе куртку й гайда.

Він вийшов з воріт, став, прислухався до нічної тиші. Ні кроків, ні собака не загавкає, і не чути, щоб хтось ішов,— ніде ані шелесне... Він метнувся праворуч, пробіг кроків тридцять, зупинився й кинувсь у протилежний бік. І перший, і другий напрямок він обирав безтямно, скоряючись тільки чуттю, і був певен, що обирає правильно.

Він уже біг. Часом, щоб відсапатися, йшов повільно. Він пильно дослухався й додивлявся, аби ще здалеку помітити в темряві, як хто йтиме.

Він вибіг на Мікорський узвіз. Звідси прямо, як під шнурок, спускалася до села дорога. Десь на середині схилу дорогу перетинала тінь.

Чи не Туташхіа?..

Хлопець звернув з дороги й пішов поміж кущами. Треба було швидше взнати, чи то абраг і чого він іде. Хлопець вирішив, випередивши його, сховатися біля мікорського місточка. Може, то й не абраг, а хтось інший.

Він дійшов до річки І берегом вийшов до мосту. Тінь, що брела дорогою, була ще далеко. Біля містка, на тому березі, стояла кузня Малакії Нінуа. До кузні була прибудована халупка, де жив коваль. Хлопець вийшов із схованки й припав до задвіркової стіни кузні так, щоб видно було дорогу.

Подорожній ішов повільно й непевною ходою. Він зупинявся, притулявся до дверей і знову плентався далі. У хлопця вже не було сумніву — то Дата Туташхіа.

«Він іде в Мікорі,— майнула йому думка.— До кого ж у Мікорі він іде?..»

Дата Туташхіа звернув до кузні й постукав у вікно до Малакії.

Гудуну завжди дивувало: досить було йому пройти повз кузню, коли йшов до мікорських хлопчаків,— Малакія Нінуа завжди вийде, поговорить і щось подарує йому: то цукерки, то сапку, то пряжку. А що вже підкувати коня чи вола, то за це він зовсім нічого з нього не брав або брав півціни, коли був при тому хтось сторонній...

Дата Туташхіа постукав ще раз. У халупці зашамотіло, і відчинилося віконце.

— Це я, Малакіє,— тихо сказав Туташхіа.

— Зараз відчиню двері.

— Я не можу зайти, дуже поспішаю.

Абраг стояв під віконцем, а хлопець, причаївшись за причілком, притулився до стіни. Між ними було якихось два кроки.

— Що з тобою, Дато, ти захворів? Чогось голос у тебе не той...

— Дуже стомився. У гавані на мене чекає турецька фелюга, їду в Самсун, у мене там справи є...— Туташхіа перевів подих.— Про що я тебе хочу попросити. Цими днями зустрінься з Мосе Джагаліа. Мій кінь у нього. Зараз листопад. У грудні приїде Мушні Зарандіа. У Гуліа весілля, він у них неодмінно буде. Нехай Джагаліа приведе коня прямо на весілля й віддасть Мушні. Усе інше я йому, мерзотникові, пояснив, як і що сказати...— Туташхіа застогнав і обхопив голову руками.— Хто любить язиком плескати, тому кажи, що я в Туреччину подався.

— Нікуди я тебе не відпущу, Дато, клянуся дітьми своїми... Ти глянь, на кого ти схожий...— занепокоївся Малакія.