Дата Туташхіа

— За інших обставин не було б різниці, чи взяв би ти ці п’ять карбованців, чи ні. Вистачило б і того, що я тобі запропонував, а ти вже робив би, як знаєш. Але тепер так вийшло, що запропонувати мало, треба, щоб ти їх узяв. Отож бери й ховай у кишеню. Та запам’ятай усіх, хто прийде цієї ночі й завтра раненько-вранці питатиме тебе, чого це собака гавкав.

Мірошник узяв гроші, витяг з кишені капшука й сховав туди ті п’ять карбованців.

— Гляди, Боніа, не обдури мене, а то я таке влаштую, що полетиш ти з цим млином, і не те що за посагом, за гомі тобі й твоїм дочкам шкодувати доведеться.

Боніа двома руками тримав розв’язаного капшука й не міг одвести від нього очей. Туташхіа підняв з підлоги кота й одрізав на нозі шворку.

— За що ти даєш мені ці п’ять карбованців, Дато Туташхіа!..— закричав Боніа.— Забери їх назад. Не треба грошей, я й так скажу, хто прийде й питатиме...

— Цить, Боніа, спокійно! — перебив його абраг.— Я заплатив тобі не тільки за це. Дивись у капшук!

Мірошник подивився в капшук.

— Дивися й міркуй. Побачиш, хто ти є і якою має бути людина. На те я й дав тобі ті гроші.

Туташхіа зняв зі стіни бурку, узяв її на руку. В мірошника 8 очей закапали сльози.

— Дато Туташхіа, краще б ти вбив мене,— щиро, схлипуючи, сказав Боніа.

Туташхіа був уже на дверях, коли Боніа гукнув йому:

— Зачекай хвилинку, Дато-батоно, послухай, що я скажу...

Абраг обернувся, подививсь на мірошника.

— Знаєш, хто зі мною говорив у Кутаїсі й на це діло вмовив?

Туташхіа вернувся.

— Хто?

— Сидів там кутаїський жандармський начальник, але він більше мовчав. Говорив твій двоюрідний брат Мушні Зарандіа. Тільки він своє прізвище назвав інакше, думав, я його не знаю. А я все знаю. І що він полковник, знаю, і що в Петербурзі великими справами орудує, теж знаю. Це Мушні купив мені млина в Шарухіа.

Дата Туташхіа стояв як укопаний, але це тривало лиш якусь мить. Абраг підняв каганця, підніс його до мірошникового обличчя, освітив йому очі й спитав:

— Коли це було?

— У червні.

Запанувала тиша.

— Ти правду кажеш,— прошепотів Туташхіа й поставив каганця на місце.

Абраг думав. Мірошник помовчав-помовчав та й каже:

— Невірний і хитрий він чоловік, твій брат, Дато-батоно. Стережися його, ой стережися!

— За мною не Мушні ганяється — його начальство за мною назирці ходить, а в нього служба така, змушений робити, що загадують. Мушні розумний чоловік, великий чоловік. Таких, як він, у них два-три, може, знайдеться, не більше. Ти про це повинен пам’ятати. А обережності мені вистачає. І коли смерть моя знайде мене, то не тому, що берігся погано, а тому, що той час долею призначено.

Туташхіа відчинив двері. Кіт плигнув через поріг і побіг навпростець до будинку Ноко Басілая.

— То порода в ньому грає! Ти тільки подивися на цю туташхіївську породу! — мовив Боніа.

Абраг обминув млина, збіг по схилу, перестрибнув через огорожу Бечуні Пертіа. Він навшпиньках піднявся сходами на задвірках і прочинив двері. В коридорі було темно. Абраг пошаргав по стіні, намацав двері, постукав. Зачекав трохи, ніхто не відповідав, і він взявся за ручку. Ззаду ледь чутно рипнула підлога. Туташхіа пішов на звук і припав вухом до дверей, із-за яких долинуло скрипіння. Знову цілковита тиша, але шкірою і нюхом абраг відчував, що за дверима хтось причаївся. Може, чужий? У кінці коридора світліло вікно. Місяця звідси не видно було. Тільки гілки горіха мигтіли сріблом, і далі, де кінчалося подвір’я, поміж фруктових дерев ховалися маленькі пацхи. Він раптом згадав свою череду й бичка Кору, що весь удався в своїх предків і став здоровенним чорним бугаєм з білим яблуком на боці. Кора повертав голубі, каламутні від старості очиська, і абраг, усміхаючись спогадові, милувався бравим бугаєм, який дістався ахалкалацьким молоканам і якого повернула йому зараз його уява.

Він постукав.

— Хто там? — почувся з-за дверей голос Гудуни.

Туташхіа не встиг озватися, як під помостом прокукурікав молодий півень — довго, переривчасто, мабуть, то був перший його спів. Туташхіа зачекав, поки він стих, і сказав неголосно:

— Це я, Дата, відчини!

— Заходь! — трохи зачекавши, відповів хлопець.

Клацнула защіпка.

Дата Туташхіа увійшов, замкнув за собою двері й став коло дверей, роздивляючись Гудуну Пертіа.

Хлопець зачинив щільніше віконницю, підійшов до каміна, розгорнув жар і заходився роздмухувати його. На гостя він навіть не глянув і ходив якось знехотя, наче його змушували.

Дата Туташхіа зосереджено роздивлявся на хлопця з висоти свого зросту. Потім скинув бурку й сказав:

— Я два роки тут не був... Скільки тепер тобі?

— Чотирнадцять, п’ятнадцятий,— відповів Гудуна Пертіа, одідрав від стіни шматочок старої шпалери і знов почав роздмухувати жар.

Шпалера спалахнула.

— Чотирнадцять, п’ятнадцятий... Ага, так і є.— Туташхіа пильно вдивлявся в хлопцеве обличчя, освітлене полум’ям від паперу.

Гість і господар як стояли, так і дивилися один на одного, поки від шпалери не лишився сам попіл і в кімнаті знову стало темно.

— Засвіти каганець, лампи не треба,— сказав Туташхіа.