Дата Туташхіа

Те, що Туташхіа ніколи не ввійшов би в будинок, не з’ясувавши спочатку, що робиться в ньому і навколо нього, тим паче що в цьому будинку його двічі обсідали,— щоб додуматися до цього, великого розуму не треба було, та я й не збираюся відносити це на рахунок мудрості Мушні Зарандіа. Несподіванка полягала в тому, що саме цією обставиною Зарандіа й спробував скористатися. Перш ніж попасти до Бечуні Пертіа, Даті Туташхіа треба було розвідати, що відбувається в неї в будинку, а для цього мав постежити за ним звідкись зблизька. На схилі гори, аж над будинком Бечуні Пертіа, стояв невеликий млин. Звісна річ, у цих місцях Туташхіа міг з’явитися тільки вночі. Для розвідки потрібен час. Раз, удруге оглянути околицю — цього мало, треба тут побути, роздивитися як слід. І мірошникового собаку стривожить тривала присутність незнайомої людини, і так чи інакше, а він дасть господареві знати й змусить його насторожитися. Далі все залежало від спритності й кмітливості мірошника, якого підкупив Зарандіа. В ідеальному для Зарандіа випадку мірошник міг би вбити абрага. А в найгіршому разі мірошник мусив устигнути повідомити поліцію, що Туташхіа сидить у Бечуні Пертіа. Шарухіа, власник млина, відмовився б співробітничати з поліцією навіть замолоду, а тепер, коли він уже був зовсім старий, ніяка сила не змусила б його виказати гнану людину. Вербувати його було б намарне, і Зарандіа знайшов інший вихід — він знайшов підхожого чоловіка, якогось Боніа, дав йому п’ятсот карбованців і напутив купити млина в Шарухіа. Боніа добре знав Туташхіа в обличчя. Він привів із собою злющу вівчарку й оселився в млині. Тієї дощової ночі, коли Туташхіа передав Джагаліа коня, закінчувався четвертий місяць життя Боніа в млині.

Пройшовши дванадцять верстов, Туташхіа о третій годині ночі був біля млина. Собака люто розгавкався й розбудив Боніа, він спав на тахті. Кроків за десять від оскаженілої вівчарки Туташхіа ввіткнув у землю гострим кінцем пакіл, витяг з мішка кота із шворкою на нозі, прив’язав його до кілка й подався до млина.

Боніа ще не встиг зміркувати, хто б це міг бути, як увійшов Туташхіа. Господар підніс до обличчя захожому каганця й при його світлі враз упізнав абрага. Револьвер у мірошника лежав під подушкою, та чи то він зрозумів, що так напрямки він не випередить Туташхіа з пострілом, а може, просто розгубився й нічого схожого йому й на думку не спало,— так чи інакше, а добру нагоду він прогавив.

Вівчарка, зачувши кота, ще більше розлютувалася.

Скрегогучи й потріскуючи, крутилися млинові жорна. Туташхіа скинув бурку, знайшов на стіні кілочок і повісив її над головою в Боніа, а той як сидів, так і не підводився з тахти.

— Посунься, Боніа, трохи відпочину,— мовив Туташхіа.

Боніа посунувся до узголів’я. Абраг кивнув у ноги. Боніа пересунувся на другий край тахти, не мовивши ані слова. Лівим стегном Туташхіа відчув якийсь твердий предмет, засунув руку під подушку, витяг звідти новенького револьвера й щиро засміявся; як було не зрадіти від своєї здогадливості. Боніа сповз додолу, зі сльозами благав абрага:

— Дато-батоно, нестатки змусили, узяв гріх на душу! Прости мене, не вбивай, не пусти жінки й дітей з торбами. Я все скажу... Живий буду — вірнішого за мене нікого в цілому світі не знайдеш!..

— Що вірності в тебе хоч відбавляй — це я бачу! — одказав Туташхіа.— Іди сядь на отой ослінчик. Я прийшов не розправлятися з тобою.

— А чого ж ти тоді завітав, Дато-батоно? — спитав Боніа, несміливо всміхнувшись.

— Що тобі обіцяли за мене, Боніа?— теж усміхнувся абраг.

Боніа хотів був придуритися, але зрозумів, що тут не схитруєш, і сказав:

— Млина купили, вівчарку дали, п’ятнадцять карбованців на місяць платять, ну і...— він хотів іще щось сказати, але йому забракло сил, язик затнувся, і він змовк.

— Говори!

— П’ять тисяч пообіцяли, якщо тебе вб’ю,— витиснув із себе.

— Гм, великі збитки маєш і ти, й вони,— сказав Туташхіа, на якусь хвильку задумався й спитав: — А ти коли-небудь убивав?

Боніа ледь помітно кивнув головою:

— Навчили, як стріляти... на цей випадок... у Кутаїсі.

— Як же ти на таке діло пішов, а кебети до нього катма, і вміти нічого не вмієш?

— Аби не злидні й горе, хіба я пішов би, Дато-батоно? Торік був тиф. Двох небіжчиків з дому виніс. Рік уже скоро, поминати треба, а я на могилу ще й каменя не поклав... Кукурудзи та ще чого там назбираю,— вистачає сім’ї на два місяці, на більше не розтягнеш. Четверо дітей, і всі дівчата. Поставлю я їх на ноги, викохаю, але без посагу кому вони потрібні? — Боніа мало не плакав.

Розлючений собака рвався з прив’язу. Під млином журливо хлюпотіла вода.

— Мабуть, на твоїх товаришів пес гавкає, Дато-батоно, нехай увійдуть... чого ж їм на дощі мокнути?

Туташхіа ніби й не чув того, і коли він заговорив, Боніа спочатку не міг зрозуміти, чи йому він каже, чи сам із собою розмовляє: