Дата Туташхіа

— І скажи на милість, яка муха мене вкусила? — мовив Іалканідзе.— Не було б нічого, коли б тебе не побачив. А побачив — і отакого накоїв... Не можу до ладу пояснити! Розумієш, при тобі завжди хочеться щось незвичайне зробити... Це на кожного нападає, хто з тобою поруч опиниться... І ти це добре знаєш...

Іалканідзе повернув праворуч, а Туташхіа пішов униз по Інгурі. Там, у долині, були в нього справи. Він міняв коней. То на своєму коні їхав, то на голубому жеребці, якого привів Біляль.

Залишивши Зугдіді по ліву руку, він вийшов на дорогу, що вела в Самурзакано. Опівночі він кинув камінчика в шибку до Ноко Басілая. Сусідські собаки по той бік вулиці завалували, попереджуючи господарів, що завітав чужий. Накинувши на плечі архалука, Ноко Басілая вийшов зустріти гостя.

— Прийшов?

— Здрастуй, Ноко! Є в тебе кіт? — спитав абраг.

— Є.

— А мішок у тебе невеличкий знайдеться? Укинь у нього кота й принеси сюди. А ще візьми кілок завдовжки з аршин або трохи менший, застружи з одного краю, та гостренько. Кіт твій повернеться до тебе цієї ж ночі... Ага! Прив’яжи йому на ноги шворку з пів-аршина завдовжки!

Собаки вже геть оскаженіли, а проте слух Туташхіа вловив, як рипнули двері в будиночку Мосе Джагаліа. Абраг притиснувся до паркану — там, де було темніше. Мосе Джагаліа ліз рачки прямо до Туташхіа, йому й на думку не спадало, що за ним стежать. Хазяїнова поведінка здивувала собак, і вони всі разом змовкли.

— Мосе, якщо ти пес, то чому не гавкаєш, а якщо людина — чому рачкуєш? — спитав Туташхіа, підпустивши Мосе майже до своїх ніг.

Джагаліа мовчав, де тепер подінешся.

— Ти нібито конюхом служив, Мосе-батоно? — спитав Туташхіа.

Джагаліа довго не міг зрозуміти, сміється над ним абраг чи ні, і взагалі, до чого це. Нічого путящого не спало йому на думку.

— Еге, я сімнадцять років у Дгебуадзе конюхом прослужив,— вирішив він сказати правду.

Вийшовши зі схованки, Туташхіа скочив на паркан і сів як зручніше.

— Ну, коли так, ти коней знаєш. А тепер устань, друже, й підійди ближче. Справа в мене до тебе є. Дата я, Туташхіа.

У Джагаліа мало серце не розірвалося, але що вдієш — підійшов, і геть уже сторопівши.

— Я коня привів, другого такого коня в усій Грузії не знайдеш, його доглядати треба, потрібні добрі руки, вмілі. Ось тобі двадцять п’ять карбованців... бери!

Чи це сон, чи обман, чи жарт усе це, чи вже треба прощатися з дітьми, внуками й усією ріднею... Але руку все ж простяг Джагаліа і, відчувши, як гроші обтягли кишеню, подумав — може, не сон і не глум?

— Отак. Удень його із стайні не виводь. Годуй і напувай як слід. У чистоті тримай. Прийде до тебе від мене чоловік і скаже, кому й коли треба буде цього коня одвести. Будь ласкавий, повтори все, що я тобі сказав.

Абраг змусив Джагаліа затямити також те, що треба буде переказати чоловікові, якому він одведе коня:

— А тепер іди й одведи його в стайню!

Джагаліа від страху ледве ноги тяг. Вийшов Ноко Басілая з мішком, а з нього висовував голову кіт. Він жалібно нявкав, а Джагаліа ніяк не міг утямити, навіщо Туташхіа потрібен сусідський кіт. Коли Ноко повів коня Туташхіа, Мосе Джагаліа подумав собі, що Туташхіа поміняв свого коня на кота. Він мало з розуму не звихнувся від усієї тієї чортівні, і бог знає, що могло б ще запасти в його збуджену голову, якби він знов не почув голосу Туташхіа:

— Не думай, Мосе, що я про твої справи не знаю. Поліція дає тобі три карбованці на місяць, щоб ти запримічав тих, хто вночі приходить до Ноко Басілая. Я тобі це прощаю, але кинь ти це гидотне діло. Навіщо тобі на старості літ совість за троячку продавати? А тепер іди, забирай коня, доглядай його, та й про свою голову не забувай!

Джагаліа повів коня, а Дата побажав Ноко Басілая доброї ночі й пішов.