Дата Туташхіа

Уперше я його побачив дванадцятирічним. Ні, не те що побачив. Саме тоді наша сім’я жила в Туреччині, є там таке місто Самсун, і Туташхіа приїхав погостювати до брата моєї матері. Два тижні пробув у нього. Дитиною я добре запам’ятав його. Коли через вісім років я побачив його вдруге — одразу впізнав, навіть пригадувати не довелося. Мені здалося, й він упізнав мене, хоч двадцятирічний юнак неабияк відрізняється на вигляд від дванадцятирічного хлопчика. Я дуже змінився, і, мабуть, він не зразу здогадався, хто перед ним. Та й мені ні до чого було називати себе! Не подумайте, бога ради, що через обережність — мовляв, абраг, знатися з ним небезпечно, скажуть, допомагає. Нічого подібного. Коли б я був таким падлюкою... та за голову Туташхіа тоді великі гроші обіцяли. Якби я схотів одержати ті гроші — це неважко було зробити. Але мені таке й на думку не спадало! А не назвався я першим тільки тому, що не люблю таких-ото людей. То шукачі імені й слави, а значить, авантюристи. Найвищою людською гідністю я вважаю уміння поважати людей. Так уже навчили мене змалку. Постать Туташхіа, як ви розумієте, мене мало цікавила. Розкажу тільки про те, що своїми очима бачив. І тоді, коли я зустрівся з ним у лазареті мого дядька, нічим примітним Дата Туташхіа не проявив себе. Може, це вам і нецікаво буде, та, коли просили, слухайте.

Ми — Торіа. Звучить наше прізвище як колхське, а тим часом ніхто з нашої сім’ї не знав, звідки ми родом. Можливо, мої предки ще за давніх часів виїхали з Колхіди. Наші однофамільці та далекі родичі й понині живуть у приморських містах. Там і осіли. Батько мій оселився в Самсуні. Побрався з дівчиною з лазької сім’ї. А що всі Торіа живуть у приморських містах, то це пов’язане з нашим родинним ремеслом. Є сім’ї, котрі від покоління до покоління готують ліки, мазі та всіляке зілля. Так і ми, але ми не ліки готуємо, ми пацюків розводимо. Мишоїдів і щуроїдів, а ще їх людоїдами називають! Знаєте, яке це діло?.. За давніх часів кораблі ж були дерев’яні, тому гризуни завдавали страшенної шкоди і товарам, і кораблеві. А коли на корабель пустити людоїда, він місцевих, корабельних гризунів, нехай їх хоч і тисячі, починає пожирати, а які втечуть від нього, ті самі з борту пострибають у воду. Такий пацюк дуже високо цінувався. За одного щуроїда платили по п’ятдесят-шістдесят червінців золотом. Наш рід один лише знав цю таємницю, інших —  не було! Може, цій родовій професії я завдячую тим, що, коли пішов у медицину, обрав собі за спеціальність санітарію та гігієну.

Це — так. Тепер розкажу про мого дядька Мурмана Торіа, а тоді можна вже розповісти й про те, як ми разом з Датою Туташхіа були в лазареті. Дядька мого, Мурмана Торіа, віддали у фельдшерське училище. Вивчився він і тридцять років проплавав судновим фельдшером. Ні жінки, ані дітей у нього ніколи не було. Лікував він не згірше від усяких лікарів. А головне, із східних країн вивіз він знання й методи стародавньої медицини, лікував її способами, і чудово це в нього виходило. З літами обридло йому блукати по морях, купив він поблизу Поті клаптик землі, поставив будиночок і давай знову лікувати, вже на суші. За короткий час зажив він собі добре ім’я. Звідки тільки не йшли до нього лікуватися, з якими тільки хворобами, геть уже безнадійні! Одне до одного, так усе склалося — відкривай лікарню. Він і відкрив у своєму будиночку маленький лазарет, на десять чоловік. І ходячих приймав, і лежачих лікував, і все сам. Був у нього лише один-єдиний санітар, зовсім старий, звали його Хосро. Більше нікого. Дуже роботящий був мій дядько Мурман. Ні сну, ні відпочинку не відав, усе хворі та й хворі. І з оплатою справа в нього була поставлена незвичайно: прийде до нього хворий, з вигляду ніяк не скажеш, що бідний, він з нього й копійки не візьме, а хворий той ще з півроку пролежати має. Другий прийде, голодранець голодранцем, він його тільки раз огляне — плати лишень. Брав, як йому заманеться. Але, видно, були в нього свої мірки й ознаки, за якими він плату визначав. Чого не знаю — того не знаю. Отакий був Мурман Торіа.