Дата Туташхіа

Через годину я прийшов до Хосро снідати. Дядька мого не було, його повезли до хворого, а мені кортіло розказати, що коїлося в палаті і як голодували наші хворі. Попоївши, я вийшов на балкон. Бачу, Дата Туташхіа сидить на поручнях, пригрівшись на осонні, й читає. Треба було працювати, і я повернувся до себе в кімнату. Сів до столу.

Просидів недовго. Замтарадзе тицьнув мені в спину пальцем і поманив до себе. Бачу, хоче щось сказати, а чомусь не каже.

— Чим можу прислужитися, батоно?

— А що... Що ми далі робитимемо? — спитав тихенько Замтарадзе.

Я розумів, що говорити треба пошепки, але чому — не міг уторопати.

— Чув Отія мою розмову з отим падлюкою Чоніа, як ви гадаєте?

— Ні, не чув, він на подвір’ї ходив... гуляв там.

— Воно,— мовив Замтарадзе, подумавши,— хоч і блювотний отой Чоніа, а каже правду. Ми собі обжиратися будемо, а їм голодувати, негарно виходить...

— Мій дядько Мурман сам бідний,— сказав я.— Що має, витрачає на хворих і на ліки для них. Скільки людей треба йому прогодувати. Він тільки Хосро за вісім місяців жалування заборгував. Оддавати нічим.

— Та я вам не про те, бог з вами, батоно. Я ось про що думаю... Раніше траплялося тут таке, щоб голодували? І що ви тоді робили?

— Їй-бо, не пригадую, щоб таке було.

Ми замовкли обидва.

— А втім, якщо у вас є гроші,— мовив я через якусь хвильку Замтарадзе,— купіть із своїм товаришем у складку пуд кукурудзяного борошна й трохи сиру. Це обійдеться вам недорого. І вони будуть ситі, і вам спокійно. А там прийдуть до когось з них, хоч трохи та підкинуть. Це буде найпростіше.

— Я сам про це думав, але мій товариш нізащо в світі не згодиться.

— Чому?

— Це його спитайте.

— А як би він зробив?

— Як зробив би?.. Візьме й не доторкнеться до їжі, поки вони не матимуть, що їсти. Так і буде, запевняю вас. Але сам допомагати їм не буде і мені не дасть. Оце я знаю. Такий зарік він дав собі і від свого не одступить.

Що я міг сказати на це Замтарадзе?

У велику палату ввійшов Хосро, роздав ліки й заходився прибирати.

— Є в нашому селі один чоловік,— почув я з палати голос Квішиладзе,— був він на війні, з турками воював. Їв, кажуть, там шашлик з конятини. Не такий він чоловік, щоб брехати, та я й сам думаю, а чим поганий шашлик з конятини? Бо ж коли прикинути, чим годують армійських коней? Травою, сіном, ячменем, вівсом. Нічого іншого й не дають.

— За конятину не скажу, не знаю,— де говорив Кучулоріа,— а з дичиною часом буває: як зразу її не випотрошать, вона й дасть душок, подумаєш — зіпсувалася, а воно й ні, м’ясо як м’ясо. Було, уб’єш зайця, додому принесеш, а запах од нього — хоч бери й викидай. Та ні, не викидав. Випотрошиш, оббілуєш, промиєш як слід та й їси собі на здоров’я. Не згірше іншої їжа, а як правду сказати, то й смачніша. Нахромиш його на рожен, покрутиш над вогнем, і як піде аромат, а жирок як закапає та зашкварчить — ото смакота, скажу я вам!

Хосро обвів поглядом палату, похитав головою і вийшов.

— Ти як у воду дивився, Кучулоріа,— сказав Квішиладзе,— я саме про це думав. Пам’ятаю, знайшов я в горах убиту куріпку. Днів, може, три вже минуло, не менше...

— Ви розумієте, що голод штовхнув нас на цю розмову,— перебив їх Вараміа.— Не можна, коли голодуєш, балакати про їжу, від того ще гірше буде. Тільки дражните себе даремно. З божої ласки все владнається.

— Щоб я більше не чув тут про їжу ані слова! — мовив Чоніа.

Усі замовкли.

— А-у-у-у! Пропали люди,— Замтарадзе обернувся до мене й зашепотів: — Ось вам гроші, любий мій. Передавати їм з рук у руки — негоже; почнуть дякувати, Отія зрозуміє, де в них їжа взялася, і капець нашій дружбі з ним. Будьте ласкаві, оддайте ці гроші Хосро, нехай купить у Поті їжі й роздасть їм від імені Мурмана.

Не минуло й двох годин, як Хосро від імені мого дядька притирив хворим у палату чималенько кукурудзяного борошна й фунтів три сулгуні.

Усі в палаті завмерли, і лише Вараміа, отямившись, став дякувати Хосро, коли той уже виходив з палати. А потім знову всі замовкли.

На той час Туташхіа вже вернувся в кімнату й гортав «Витязя в тигровій шкурі», видно, вишукуючи улюблені місця в книжці, але весь він, як і Замтарадзе, був у великій палаті.

У палаті в наших сусідів ще довго мовчали і раптом — наче вибухнуло: Чоніа схопив казан, припер води, роздмухав вогонь у грубці, розв’язав мішок, попробував борошно на язик — чи не пріле... А всі інші навперебій давай вихваляти дядька Мурмана. Квішиладзе почав розказувати, як там-то й там-то такий-то чоловік зробив таке-то й таке-то добре діло. Кучулорія враз ударився в суперечку, брехня, мовляв, не може бути, щоб чоловік той був добріший і щедріший за Мурмана Торіа. Палату як вихором здійняло. Поки варили гомі й готувалися до їжі, язики не змовкали ані на хвилину. У той день Чоніа ще раз зварив гомі й нагодував усіх. Уже було далеко за північ, коли Кучулоріа висловив думку: а чи не зварити нам ще разок? Усі згодились, і знову галас і безугавний брязкіт дверцят у грубці.