Дата Туташхіа

Галасували мало не до світанку; сон одігнали геть, і о котрій годині прокинувсь я на другий день, тепер і не пригадаю. Година одинадцята була, а може, й більше, але знову парувало на тарелі гомі й палата гомоніла, не стихаючи. Дати Туташхіа не було. Замтарадзе всміхнувся мені й сказав:

— Довго ви сьогодні спали.— І додав трохи тихіше: — Зранку вже вдруге варять. Поки око не насититься, живота не напхаєш. Це голод.

— Чуже добро, от і жеруть, шкода їм, чи що,— відказав я.

Хосро приніс снідання для Замтарадзе й Туташхіа. Замтарадзе був бадьорий і жвавий, легко підвівся й зазирнув у миски.

— Як звелів Отія,— мовив Хосро.— Гомі й сулгуні. Сказав, нічого більше не подавати.

Замтарадзе бликнув на мене, потім на Хосро й спитав:

— А чи не пронюхав Отія... що я вам гроші дав? Ніхто не міг йому сказати?

— Нічого не казав,— відповів Хосро.

— Звідки він дізнається? — додав я.

Замтарадзе трохи заспокоївся, ліг горілиць і ждав товариша. Невдовзі прийшов Туташхіа, і вони почали снідати.

— Щось не пригадую, Отіє-батоно, щоб ти постив...

— Що трапиться, те й будемо їсти, скільки можна буде взяти про запас, стільки й візьмемо,— сказав, усміхнувшись, Туташхіа.

Наступні п’ять днів нічого примітного не сталося. У Замтарадзе одтухла нога, тріщина видно, гоїлася. Він сміливо взявся за патериці. У Дати Туташхіа теж перестала боліти рука, він ворушив нею майже вільно. Усе, що приніс Хосро, хворі з’їли до крихти. Замтарадзе довелося знову діставати гроші з гамана. Про конятину й дичину з душком ніхто й не згадував. Їли коли хотіли й скільки Влазило в шлунок. Розмовляли рідко, наростало якесь дивне напруження.

Одного ранку теревенили ми з Замтарадзе — він розпитував мене про грузинські племена, що жили в Туреччині. Туташхіа, як завжди, був надворі. У великій палаті збиралися снідати.

— Чоніа, ось уже з тиждень приглядаюсь я до тебе, і...— почувся з палати голос Квішиладзе.— Дивлюся все і... ти, звичайно, діли гомі й сир, та тільки не забувай, будь ласка, що всім порівну має припасти!

Чоніа саме подавав гомі Кучулоріа і враз закляк, а миска зависла в повітрі.

— Ось дивися, знову,— зашепотів Замтарадзе.— Їдять усі те саме, а очі голодні, йому й здається, що в його миску менше попало гомі.

— Ви подивіться на нього! — нагло зарепетував Чоніа.— Виходить, я тобі менше накидаю, а собі більше — ти це хочеш сказати?!

— Що ти собі накидаєш більше та ще й шкоринку завжди забираєш, то вже нехай так і буде — раз ти біля казана, тобі й годиться, а ось що Кучулоріа даєш більше, ніж мені та Вараміа, це негоже. Щоб цього більше не було! — сказав Квішиладзе.

— Що ти, він дає мені не менше, ніж іншим. Що ти вигадуєш? — залепетав Вараміа, злякавшись, що спалахне сварка.

— Не піде Чоніа на таке,— заступився Кучулоріа.— Та й дивитися треба в свою миску, а не в сусідову.

— Не подобається, як я ділю? Ось тобі борошно, сир, а онде вогонь, і вари собі сам. Я на тебе більше не варю, досить! — спалахнув Чоніа.

— Та не сваріться, прошу вас, не треба,— спробував утихомирити їх Вараміа.— Якби ми були голодні, і тоді треба було б стриматися, а то ж ситі по горло, і навіщо нам поїдом їсти одне одного. Мені й половини моєї пайки вистачить, і так через силу їм. Візьміть у мене, вам і буде вдосталь.

— Не варю я для Квішиладзе! — стояв на своєму Чоніа.

— Ні мені, ні Кучулоріа з куховарством не впоратися. Що ж тепер, голодувати, Квішиладзе? — спитав Вараміа.

— Не знаю я нічого!..

Двері палати відчинив Туташхіа, і розмова урвалася.

— Нажерлися, з горлянки лізе, тепер один за одного взялися,— прошепотів Замтарадзе.— Переситилися!

Видно було, що Туташхіа схвильований. Йому не сиділося на місці, до їжі й не доторкнувся, поникав по кімнаті й тихенько, немов звіряючи важливу таємницю, сказав мені:

— Щось коїться там, у діжці.

— Що? — спитав я спокійно.

— Один пацюк сидить посередині і, здається, здихає. А всі інші — кругом нього, сидять і дивляться... видно, ждуть, коли здохне.

Несподіванки для мене в цьому не було. Коли найголодніший пацюк починає здихати, інші накидаються на нього й зжирають. Ось тоді й треба запам’ятати, котрий рвонеться перший, його треба буде берегти, плекати, захищати. Коли всі пацюки накидаються на одного, між ними починається гризня, і в гризні найбільше можуть покусати того, котрий рвонувся перший. Від укусів він може ослабнути, і його з’їдять. Буває, коли виводиш людоїда, гине навіть останній пацюк — укус не загоюється, рана гноїться, тварина здихає. Тоді, вважай, уся праця пропала марно.

— Оце вже справжній голод, Отіє-батоно,— сказав я і пішов до дверей на балкон.

Туташхіа подався за мною, але в діжці нічого цікавого вже не було, тільки замість семи в ній сиділо шестеро пацюків. Одному з них припав хвіст з’їденої тваринки, і він ліниво покусував його. Каліцтва чи вкусу я не помітив на жодному пацюкові. А це означало, що канібалізм того дня вже не повториться.

Дата Туташхіа вмостився на поручнях і дивився на море.

Коли я вернувся і сів до столу, із сусідньої кімнати долинув голос Вараміа. Він говорив неквапно, обдумував, видно, кожне слово: