Дата Туташхіа

...І дано було людині:

Совість — щоби вона сама могла викривати вади свої; Силу — аби їй стачило снаги долати їх; Розум і Доброту на пожиток собі й близьким своїм, бо лиш те благо, що йде на користь ближнім; Жінку — аби піде не уривався й вічно жив рід людський; Друга — аби осягала вона міру свого добра і жертовності заради ближнього; Вітчизну — аби було їй чому служити і за що життя своє віддати; Виноградники й Ниви — щоби в поті чола трудитися, як і заповідав їй Всевишній; Хліб та Худобу всяку — аби прогодувати себе й наділяти ближніх своїх; і цілий Світ — аби було де все те вершити й величати любов ту велику, що й була господом богом її.

І, як було тут мовлено, так усе й збулося. Віра і звичаї батьківські сповнювали любов’ю тіло й душу людини. І був суддею над народом і правив ним чарівний юнак і статний лицар — Туташха[1]. Не будучи людиною в плоті, був він, одначе, духом людським, що в лоні душі пробував і в усі її куточки проникав.

І породила та віра розум, мудрість і проникливість у все суще: із зерня дикого виростила людина зерно, і хлібом насущним стало їй те зерня; степовому волові зігнула вона шию під ярмо, і потяг він покірно важкий тягар свій; і створила Людина колесо, і дорогами зв’язала племена, щоби поріднився між собою рід людський; вивчила вона рух світил і пізнала закони їх, і могла людина сказати близьким своїм: «Ось буде негода»; і вималювала обличчя Землі, і стало годі видно, де вода, а де суша, і які де стоять горн, і які де розіллялися моря; придумала письмена, щоби розказати про себе своїм нащадкам і зберегти для них свій досвід і знання; виплекала виноградну лозу й подарувала її творцю мудрості тієї.

І видів Туташху народ, як він у храмі пробував, але подібний був до людини і владаря, й дотримувався його заповідей як законів єства...

Переднє слово

Дитинство і юність мої минули в Тбілісі, в чотириповерховому будинку в Сололакі[2]. Глибокий напівтемний двір був оточений з трьох боків флігелями нашого будинку, а з четвертого — глухою стіною сусіднього. Граф Сегеді мешкав у одній кімнаті в напівпідвальному приміщенні нашого будинку. Колись, давним-давно, він був начальником Кавказького жандармського управління. У дев’ятисотих роках пішов у відставку і, геть усіма забутий, самотньо доживав свого віку. Подейкували, що в нього заслуги перед революцією і наша влада простила йому все минуле.

Шести-семирічним хлопчиком я знав про нього тільки те, що бачив: він рідко виходив із свого підвалу, коли я грався в дворі. До нього водили дітей, старших від мене й зовсім не знайомих мені. Деякі приходили самі. Сегеді навчав їх німецькій і французькій мовам. Він був високий, блідолиций, дуже худий дідусь, з прекрасною виправкою і посіченим зморшками обличчям. Незалежно від погоди і пори року носив чорне касторове пальто й котелок. Пальто було з плисовим коміром. Пенсне в залізній оправі й ковінька, що завжди звисала з руки, доповнювали його портрет. Ходив він неквапливо й легко, завжди нахиливши голову, і я довго не знав, які в нього очі. Взагалі я був чемний хлопчик, перший вітався з усіма, але Сегеді уникав, поки не став його учнем. Я боявся його — він схожий був на надгробок з чорного каменя.