День відбуття

Тализін розчаровано присів на землю, притулившись спиною до скелі. «Туристи» стягували зі спин невеличкі рюкзачки і готували міні-бенкет. Тільки тут Валерій помітив, що група зменшилася. Зараз у невеличкій кам’яній залі товклося лише четверо, рахуючи і його самого. Не вистачало того крутого охоронця та дрібного вусатого чоловічка, якого ще Сергій охрестив Чмуриком.

— А де ще двоє? — Валерій стурбовано глянув на Гайдукевича.

— Хто? А… Олег, а де Ринат? А Григорій?

Той, до кого було звернуте запитання, ліниво повернув голову і відповів:

— А Ринат туди убік відійшов.

— А Григорій?

— Так на підході стоїть, пильнує, — сказав Олег. — Ну, щоб Ринат не загубився. Ринат учора шпротів об’ївся. Я йому казав, бовдуру, щоб стримався, а він, самі знаєте, як до них дорветься… Не перший раз уже, ще й під коньяк…

— Який коньяк?! — Валерій стривожився не на жарт. — Ви що, не розумієте, що тут варто відійти на кілька десятків метрів — і шукай вітра в полі?

Він скочив на ноги.

— Валерію Павловичу, — поблажливо промовив Гайдукевич. — Ну, ви нас уже зовсім за недалеких тримаєте. Дивіться — он, від рюкзака жилка тягнеться. Як відійшли — так і повернуться. Ну хто винен, що аварія сталася? З кожним може трапитися…

— Хоч би серед коридору не сідав… — пробурмотів під ніс Валерій.

— Ну, не мала ж дитина! — сказав Гайдукевич. — Розуміємо, навіщо гадити комусь…

Тализін знову всівся на місце. Вигляд пікантних страв, що витягалися з рюкзаків, залишив його байдужим.

— Шпроти тільки поховайте, — сказав він невідомо до кого, побачивши якісь бляшанки, — бо ще погано стане людині, як побачить…

Бенкет готувався мляво. Консерви відкривалися так, наче це було представлення якихось витворів мистецтва. Так само нарізалися фрукти. Юлія, єдина жінка у групі, взагалі не брала у цьому участі. Вона сиділа, притулившись спиною до скелі, мовчазна та напружена. Схоже, цей Новий рік був їй вже «ось де».

Гайдукевич кілька разів казав щось на вухо Юлії, та радості їй це не додавало. Вона просто випромінювала нервозність. Ото було б, якби вона, зірвавшись з місця, копнула ногою усі ті консерви й вигукнула: «Пішли ви всі…»

Урешті-решт, занервував і Валерій. Усе це і здалека не нагадувало ні простий пікнік, ні тим більше святкування Нового року. Атмосфера напружена, аж іскрить, а «туристи» щосили вдають безтурботність. Далі ці люди здивували його ще більше. Це виявилася компанія противників алкоголю. Вони відкоркували невеличку пляшку дорогого та дуже слабенького вина, яка виявилася у припасах єдиною, і продемонстрували банальний лозунг: «П’янству бій!», випивши усі разом менше половини пляшки. Потім вони мляво жували — так, ніби це були не делікатеси, а хробаки…

Валерій стурбовано глянув на годинник. Минуло майже півгодини, а ті двоє так і не з’явилися. Все. Належало негайно брати ситуацію у свої руки, інакше…

Цей звук Тализін відчув усім тілом. Скоріше, це був не звук, а щось таке… Десь глухо здригнувся увесь простір. За мить ще раз. Скоріш за все, це справді був не звук, тому що першими його відчули сідниці та плечі. Він спантеличено підняв голову і відчув, як в очі щось попало. Якась пилюка. Він закліпав і потер їх пальцями. Усі відразу змовкли і перестали їсти.

— Що це? — вигукнув Олег.

Гайдукевич з дружиною лише мовчки перезирнулися.

Валерій знав, що це таке. Точніше, здогадувався.

— Так, — Тализін рвучко підвівся, — виходимо звідси. Все кидаємо до біса й виходимо. Негайно. Це землетрус. Де ті ваші діячі? Куди ж вони пішли?

Гайдукевич запитливо глянув на Олега.

— Та недалеко десь… — знітився той і намірився йти. — Зараз я знайду!

— Стій! — закричав Тализін. — Куди?! Зараз ще тебе шукати доведеться. Це ж землетрус! У будь-якому місці може завал утворитися! Нам потрібно негайно забиратися відсіля! Сидіть усі тут!

І він бігцем кинувся туди, куди вела волосінь. Група залишалася у нього за спиною все далі й далі. Де ж ці ідіоти?! Він пройшов ще кілька кроків по коридору, погукав у бокові гілки, прекрасно розуміючи, яка там погана акустика, і звернув за ріг. В ніс ударила пилюка. На його очах у проході виростала гора уламків, під якою губилася натягнута риболовна жилка. Йому стало млосно…

У повному розпачі Валерій повернувся туди, де залишив Гайдукевичів. Він був сам не свій, а його «туристи» спокійно стояли, притулившись спинами до стіни, і чекали на нього. Ніяких ознак трапези не залишилось. Рюкзаки стояли поруч.

— Вони що у вас, ненормальні? — насилу стримуючись, промовив Тализін. — Там утворився завал! Чого вони туди пішли? О Боже… Їх або завалило… Або вони відійшли ще далі і їм перекрило шлях. Нашими силами знайти їх практично неможливо! Тепер для цього потрібно опоряджувати цілу рятувальну експедицію! Поштовхи можуть повторитися, потрібно якнайшвидше звідси вибиратися!

Гайдукевич стояв і незворушно дивився на провідника. Юлія сховалася за ним, як здалося Валерію, дещо злякана, тримаючись за рукав чоловіка і постійно озираючись кудись назад. Напевно, їй також хотілося на поверхню.