День відбуття

— Без своїх людей я нікуди не піду, — твердо сказав Гайдукевич. — Ходімо, разом знайдемо їх і тоді повернемося наверх.

Валерій мало не закричав.

— Ви розумієте, що це небезпечно? Вони загубилися за завалом, що утворився від землетрусу. Потрібно з десяток чоловік, які знають печери, щоб розшукати їх. Я один не зможу цього зробити. Поки шукатиму їх, загубитеся ви.

— Шукатимемо разом, — сказав Гайдукевич.

— І як же ви збираєтеся це робити? — роздратовано і з насмішкою запитав Тализін, потираючи перенісся під окулярами.

— Вернемося назад, аж до того місця, де ми були, а звідти почнемо оглядати бокові коридори.

— Це нісенітниця, — сказав він. — Нікого ми не знайдемо, принаймні таким чином. Нам потрібно зараз у такому складі вийти чимскоріше на поверхню і повернутися до міста. Там я у найкоротший термін спробую зібрати людей, і тоді розпочнемо пошуки. Тим часом проясниться сейсмічна ситуація. Якщо нас завалить разом з ними десь, припустимо у Гусячому Горлі, від цього не буде легше нікому. Ніхто не смикнеться до печер раніше як за два-три дні, і, таким чином, пошуки надовго відтягнуться. Я зрозуміло пояснюю? Я ж навіть не казав нікому з наших, що йду з групою до печер!

— Так, — відповів Гайдукевич, — але я не згідний. Я замовив екскурсію, я плачу вам гроші і заплачу ще більше, якщо ви мене послухаєте. Я гадаю, вони мусять бути там, де їх відрізало. Давайте повернемося і, якщо їх немає по той бік завалу, ідемо по жилці до Серця Диявола, а якщо і там не знаходимо — тоді виходимо на поверхню, як наполягаєте ви. Я заплачу вам набагато більше, якщо ви послухаєтеся мене.

— Приснилися мені ваші гроші! — розлютився Валерій. — У мене двоє дітей! Якщо ви не йдете наверх, я вас залишаю. Яка в чорта різниця, скількох бовдурів потім шукати під землею — двох чи п’ятьох? Ви йдете?

— Якщо ви так хочете до своїх дітей, то тим більше відведете нас до Серця Диявола.

Тализін не одразу зрозумів значення цих слів, як і того, навіщо бос поліз рукою за вилоги куртки — у руці Гайдукевича з’явився блискучий нікельований пістолет. Все сталося так несподівано, що Тализін навіть не встиг злякатися. Переляк з’явився кількома секундами пізніше. Його повернули обличчям до скелі і прив’язали мотузку до пояса. Відчуття жаху охопило його лише тоді, коли він зрозумів, що змушений буде для чогось провести їх туди і, відповідно, назад. Доти йому нічого, окрім нових обвалів, не загрожуватиме. А от коли вони опиняться у Головній Залі біля металевих дверей… Він глибоко вдихнув, вгамовуючи дихання, і під дулом пістолета ступив крок у темряву.

XXVI

Біль у коліні наростав. Воно тепер скиміло практично весь час.

Сергій майже бігом обходив щойно знайдений завал сусідніми коридорами. Від нової небезпеки — землетрусу і ймовірності наступних завалів — на мить відступила навіть тривога за Тализіна.

Під той завал могла потрапити вся група. Від цієї думки його кинуло у піт. А визначити це буде надзвичайно легко. Вийшовши з обхідного шляху в коридор, яким рухалася група, потрібно лише відшукати волосінь. Адже її тягли від Серця Диявола у напрямку до виходу. Якщо волосінь є, то група пройшла це місце ще до землетрусу, до того, як усе обвалилося. Якщо ж ні… Вони мали опинитися під завалом. Валерій, Юлія і всі решта. Сергій прискорив крок.

Скоро попереду зачорнів прохід до основного коридору. Здавалося, в його свідомості залишилося тільки одне слово: «волосінь». Незважаючи на біль у коліні, Сергій протиснувся у прохід і пробрався у коридор. Жилка тяглася по самій землі. У першу мить він її просто не побачив. Враження було таке, наче стало легше дихати. Група йшла далі. За ними! На поверхню! І він, впираючись у коліно рукою, що давало хоч якесь полегшення, пошкутильгав, топчучи волосінь, слідом за ними. До Гусячого Горла залишалося хвилин двадцять. Ще трохи.

За думками Сергій не зразу усвідомив, що бачить слабенький відблиск світла на стіні коридору. Тільки, коли спалах повторився, вже чіткіший, стало зрозуміло, що група поруч. Нарешті, він їх наздоганяв. Про те, що не збирався зустрічатися з групою у вузькому скелястому коридорі, Сергій зовсім забув і схаменувся лише тепер, коли спалахи світла ставали дедалі чіткішими. Рука не одразу потяглася до вимикача світла.

Навколо стояла пітьма. Коридор петляв, і тому спалахи з’являлися на скелі з інтервалом. І раптом його пропекло здогадкою. Щось таке мусило статися. Не він наздоганяв групу, а вона рухалася просто на нього. Це ж божевілля! Замість того, щоб виходити на поверхню, налякані землетрусом, вони рухалися тепер у протилежному напрямку, повертаючись за прокладеною волосінню назад, у серце земних надр! Сергій остовпів.