День відбуття

Спалахи на стіні стали зовсім яскравими. Ще мить — і за поворотом  з’явиться сліпуче світло ліхтаря, за ним — наступних. Тоді вже буде пізно. Світло не вмикати! Ступивши кілька поспішних кроків назад, Сергій пірнув у якусь бокову розщілину. Тільки б вона виявилася достатньо глибокою! Інакше його вихопить світло ліхтаря з каски того, хто гляне у неї. Ховаючись за виступ, Сергій зашпортнувся і мало не впав. Відразу коліно проштрикнув гострий біль.

Попереду почулися голоси.

— …Хтось є… Там, попереду…

Сергій упізнав. Голос належав Юлії. Господи, чого вона повертається?

— Може, вони? — Це був Гайдукевич.

— Світла немає. Вони не світять… Обережно…

— Не спіши! Куди?! Помалу, я сказав! Не натягуй! — Цей крик був звернутий явно не до Юлії.

Усе-таки там щось відбувалося. Щось таке… Сергій затиснувся у самий кут розщілини. Вона виявилася досить довгою — близько десяти метрів, але майже прямою, без виступів. У ній важко було сховатися надійно. І ось почулися кроки. В коридорі стало видно. Зараз вони з’являться. Чи з ними Тализін? Чого він мовчить?

Яскраве світло різонуло по очах. Сергій дивився нижче нього, втискаючись у якусь заглибину. Кожен з них пропливав у отворі проходу якусь мить, але Сергій готовий був заприсягнутися, що першим ішов Валерій. Він рухався повільно, і з глибини розщілини здавалося, що з тим, хто йде наступним, його щось зв’язує. Наступний, а це був Гайдукевич, рухався чомусь боком, притискаючись спиною до протилежної стіни коридору, тому й засліплював Сергія яскравий промінь його ліхтаря, що бив просто в очі. Але при цьому неважко було помітити його зігнуту в лікті руку, яка тримала щось блискуче. У ній був пістолет! Мати рідна! Його найгірші підозри підтверджувалися! Тут щось замишлялося. Щось паскудне та жахливе.

Наступною з’явилася незрівнянна Юлія. Вона також рухалася подібним чином, як і Гайдукевич, і в її зігнутій руці також щось було. Отже, вона теж озброєна. Юлія рухалася боком, наче на тренуванні, схресним кроком, і промінь її ліхтаря зараз також облизував стіни розщілини. Вони намагалися йти обличчям до темного коридору, що відходив убік і у якому сховався Сергій! За якусь мить до того, як в отворі з’явився перший ліхтар, Сергій якимось чуттям зрозумів, що скло його власного здатне відбивати світло і накинув на каску капор куртки. Тепер він стояв завмерши, втискаючись у заглибину скелі, майже не дихаючи. А коридором повільно пропливала постать Юлії.

Вона загальмувала в останню мить, тоді, коли, здавалося, мала вже сховатись за виступом скелі. Ліхтар на її касці блиснув просто в очі, тому Сергій не міг бачити, як змінилося її обличчя. До його слуху донісся лише тихий скрик, і цієї ж миті її рука скинулася догори. Спалах — і одночасно гримнуло так, що, здавалося, луснуть барабанні перетинки. По щоці Сергія щось різануло у кількох місцях, і він інстинктивно, заплющивши очі, вріс у стіну. Вдарило ще раз, і куля з якимось жахливим пружким звуком відрикошетила поруч. Ну! Коли третій? Але пострілу більше не було.

— Юля, що сталося?

— Вони там! Я бачила! Вони були там!

— Спокійно, Юля, ідемо далі. Спокійно, все гаразд. Будь обереж…

У цей момент в отворі проходу промайнула четверта постать, наче крадькома, лише блимнувши променем. Скоріш за все, це був Олег, принаймні Сергію так здалося. На стінах ще кілька разів промайнули тьмяні відблиски і запанувала темрява. Серце його шалено калатало. Більше нікого не було. Що це все, до біса, означає?

Щойно його мало не застрелили! Провівши пальцями по щоці, Сергій відчув подряпину й вологу. Ні фіга собі! Різонуло скалками каменя, що відколола від скелі куля. Отже, куля пройшла зовсім поруч. Крапля поту, утворившись десь у ямці під шиєю, текла по грудях, а інша, така ж сама, — по спині.

Група зникла. Їх було четверо разом з Тализіним. Куди поділися ще двоє? У кого стріляла Юлія? А вона, безперечно, стріляла в когось конкретного, упізнавши його у Сергієві. Про це свідчили її наступні слова. Ні, вони, безперечно, всі когось боялися. Не дарма проходили цю ділянку обличчями до проходу, з якого наче чекали нападу, освітлюючи його ліхтарями. Що ж це таке? Хто ще може тут бути? А може, вони пересварилися між собою, і тепер, припустимо, вусатий Чмурик з Ринатом, які залишилися чимось незадоволені, попросту полювали на інших? Та будь-що Сергій не міг уявити собі цих двох спільниками. А чому Тализіна вели під дулом пістолета туди, назад? У них же була прокладена волосінь. І навіщо її прокладали?

Пройшла не одна хвилина, перш ніж Сергій поволі рушив у бік основного коридору. Ноги позатерпали. Він просувався у суцільній пітьмі, не наважуючись увімкнути світло, хоча навколо вже давно нікого не було. Що ж це в біса тут коїться?! Він передчував, ой як передчував щось недобре! Але не вірив у це, наче боячись бути обсміяним самим собою за дурні безпідставні підозри. І ось на тобі…