День відбуття

Сергій ліг на землю горілиць і, підсуваючись здоровою ногою, запхавши обидві руки під виступ, поліз туди. Він перебирав руками по каменю, який наче нависав над ним, і грудна клітка його, а потім ноги поступово зникали у вузькій щілині. Нарешті сховалася хвора нога. Юлія продовжувала сидіти під стіною, стискаючи зброю і пильно дивлячись по боках.

— Давай! — голос, який пролунав звідти, був глухим і наче дуже здалека. — Лізь, як я!

Але вона ще раз озирнулася і полізла, навпаки, ногами вперед.

— Що ти робиш? — загорлав він звідти. — Навпаки! Так зле!

Та Юлія, лежачи на спині і продовжуючи озиратися, тримаючи пістолет обома руками, намагалася втиснутися під брилу. Нарешті Сергій намацав її чоботи і потягнув до себе. Ліхтар на її касці поступово сховався у щілині, і коридор поглинула темрява.

Це була печера майже правильної овальної форми, практично без виступів. Підвестися у ній на повний зріст виявилося неможливо. Гладенька стеля опускалася донизу куполом. Тут було маленьке озерце. Вода скапувала туди з каменя, що нависав над цією чашею, утворюючи на поверхні круги.

Сергій присів біля озерця.

— Пий давай…

Юлія впала до води і пила довго та жадібно, у кілька прийомів. Потім напився він.

— Яка дивна печера, — промовила вона, оглядаючи стіни.

— Називається Яйце, — сказав Сергій. — Єдине місце, принаймні відоме, де вода виходить з порід. Перепочинемо хвилин двадцять.

— Ідемо, — попросила Юлія.

— Я кажу — перепочинемо. На, води набери… — Він простягнув їй невеличку фляжку, яка завжди була у кишені його брезентових штанів і яку він забув наповнити, вирушаючи в дорогу так нагально.

Вона слухняно наповнила і повернула йому фляжку, потім витягла з кишені і свою — дуже маленьку, плескату, блискучу. Відкрутивши кришку, перекинула горловинкою донизу. Звідти полилася на каміння прозора рідина.

— Що це? — запитав Сергій.

— Спирт. У мене є ще одна, менша…

Виливши все, вона сполоснула фляжку і набрала води.

— У центральній залі також спирт… — промовив Сергій. — Для чого стільки спирту?

— Грітися, — відповіла вона.

— А пухові куртки — також грітися?

— Також.

— Я ж казав, що у печерах не холодно.

— Це так просто не холодно, — погодилася Юлія. — А якщо змокнути? А якщо мокрими вилізти назовні?

— Це ви у цій криничці збиралися змокати?

— Ні, — вона спокійно подивилася на свого супутника. — У тій воді, що прорветься після вибуху.

— Поздоровляю, — сказав Сергій. — Вона прорвалася. І залила Гусяче Горло. А заразом і галерею під ним. Галерея розташована нижче. Вважай, п’ятдесятиметровий відрізок печери, по якій можна було б вийти, залитий водою. А можливо, там ще є завали, крім того, що у Горлі. На славу ви попрацювали…

Сергій витяг з внутрішньої кишені пожмакану вологу карту і розгорнув.

— Тепер мені усе зрозуміло. Ось чому такі дивні руйнування від «землетрусу»… Серце Диявола знаходиться у двох годинах ходу від Гусячого Горла. Але завдяки тому, що коридор далі повертає майже на сто вісімдесят градусів, справжня відстань між цими двома печерами надзвичайно мала. Напевно, по прямій через породи, може, й сотні метрів немає. Інших печер між ними також немає, лише суцільна скеля з водяною жилою. Якщо закласти потужний заряд, довбане вибуховою хвилею якраз у Гусячому Горлі і ще двох місцях — ось тут і ось тут. Ці печери також наближаються до місця вибуху, якщо знову ж таки брати по прямій.

Юлія також нахилилася до карти і слідкувала за його поясненнями. У цьому замкненому просторі вона почувала себе явно вільніше та комфортніше.

— А де проходив наш маршрут? — запитала вона.

— Судячи з того, де ви протягли жилку, — ось тут.

— А отут Серце Диявола?

— Так.

— Ось чому не повернулися Ринат з Григорієм…

— Могло завалити, — погодився Сергій. — Вони, очевидно, думали, що відійшли далеко, а насправді перебували практично поруч з вибухом. Так для чого ж все-таки ви влаштували вибух? Ну, хоча б з точки зору твоїх теорій…

— Це мій єдиний порятунок, — сказала Юлія. — Андан, який створюється у колонії, вимагає колосальних витрат енергії. Внаслідок цього утворюються побічні продукти. Це свого роду антиандан, якщо так можна висловитися. Він вимагає ізоляції від колонії. Кам’яне серце диявола — ідеальне місце для цього. Кров, яка у ньому тече, являє собою цей самий антиандан. Якщо він потрапить у мене, андан буде знищений, нейтралізований. Я втрачу для харгілонів будь-яку цінність. Адже моє єство, позбавлене досконалого андану, не зможе існувати серед них після моєї загибелі. Ось чому мені потрібно туди.

— Отже, для цього уся ваша команда, ризикуючи життям, висаджувала скелю?

— Саме так.

— Чорти б забрали… — Сергій скуйовдив волосся на голові. — І мистецтво двобою ти вивчала, щоб воювати з ними? І пістолет у тебе також для цього?

— Ну, можна і так сказати, — погодилася Юлія, — хоча це примітивне розуміння суті. Насправді усе набагато складніше.

— І ваші всі також озброєні, щоб боронитися від цих… монстриків?