День відбуття

— Я вже годин з десять кручуся навколо вас, ходжу без світла, щоб ви мене не побачили, — Сергій подивився на неї. — Мене ти й чула. Одного разу навіть двічі стріляла. Он — камінням по щоці різонуло. Ще б трохи — і на той світ. До харгілонів, так би мовити…

— Це випадково… — Юлія опустила очі, але зразу ж знову дивилася на нього. — Це було випадково, усього раз. А крім цього більше тебе я не чула. А його чула… Він чекає зручного моменту, щоб напасти.

— Навіщо ж ти полізла сюди? — запитав Сергій. — Сиділа б собі під охороною зі своїми псами.

— Скільки сидіти? Так можна з глузду з’їхати — сидіти в чотирьох стінах і чекати, коли за тобою прийде оживший мрець із кривим ножем?

— Чому з кривим?

— Це ритуальний ніж. Кривий та тонкий. Йому… знаєш скільки років?

— Нормально… — зауважив Сергій. — Щось на кшталт того, гумового, яким ми тренувалися. Я вже зрозумів. Отже, ти вирішила, що найкращий захист — це напад…

Вона не відповіла. Лише мовчки дивилася перед себе.

Склалося враження, що на нього скотилася величезна кам’яна брила, притиснувши і не даючи дихати. Він мимоволі ворухнув плечима. Перед ним була хвора людина. Божевільна. І не просто якась людина, жінка, яку раніше вважав нормальною, звичайною. За жахливим збігом обставин це була Юлія.

— Ну що ж, — сказав Сергій, — тоді справа за невеликим. При нашому темпі звідси до Серця Диявола півгодини. Там ти нап’єшся своєї святої води, і потойбічний світ стане тобі по барабану. Залишиться небагато: всього нічого, вилізти на поверхню.

— Ото й воно — вилізти… — Юлія похитала головою. — Лише під сонячним світлом антиандан набуде сили. Лише на поверхні. Якщо ми виліземо вночі, то небезпека висітиме наді мною аж до ранку. Якщо мені вдасться отримати антиандан, то зараз він лише циркулюватиме у моїй крові. Поки я тут — звільнитися від їхньої влади буде неможливо.

Сергій виліз першим. З увімкненим ліхтарем, головою вперед. За ним Юлія. Вони рушили далі коридором Західної сітки. На останньому великому розгалуженні, після якого починався прямий шлях до Серця Диявола, Сергій несподівано зупинився, увімкнувши свій ліхтар. Вони вже перейшли гілку, з якою перетинався коридор, коли у нього несподівано виникло якесь відчуття, як то кажуть, шосте. Саме воно примусило його озирнутися на чорний розтвір сусідньої печери. Серце стислося у невідомому передчутті.

— Чому ти озирнувся? — запитала Юлія, сильніше стиснувши його руку, за яку трималася. — Що ти побачив?

— Нічого, — відповів Сергій.

— А чому оглядаєшся? Раніше ти цього не робив!

— Так… Як у тому анекдоті — зовсім нерви ні к чорту стали… — Він криво посміхнувся і додав: — Завдяки тобі, між іншим. Ходімо.

Кидаючи тьмяним світлом по стінах, вони зникли за поворотом коридору. По його стінах ще кілька разів блиснуло, і запанувала темрява.

Тільки тоді щось заворушилося у пітьмі, і почулися важкі кроки. Воно наблизилося до проходу і зупинилося, вийшовши, очевидно, на розгалуження. Почулося важке дихання. Темрява хоч в око стрель. Та це не бентежило того, хто з’явився з бокового коридору. Він і не думав наштовхуватися на стіни та виступи скель, наче бачив у темряві. Звернувши ліворуч, кроки стихли за рогом, де кілька хвилин тому зникли двоє людей.

XXXV

Тализін досі не міг оговтатися від того, що сталося. Попри все, він чомусь вірив у здоровий глузд цих людей і не міг уявити, що його можуть убити. Їм явно потрібно щось таке, що було за межами його розуміння. Вони зроблять свою справу і відпустять його. Тим більше там, нагорі, залишились люди, які знають, куди і з ким він пішов.

Але важкі думки не залишали його розумну голову. Розумну, правда, не настільки, щоб уберегти господаря від подібних халеп. Що як одному лише Сергію відомо про склад групи? Що як його вже немає серед живих?

Ех, якби вчасно зорієнтуватися, скористатися Сергієвим втручанням, усе могло б бути інакше. Був момент, коли ця стервоза стріляла і пістолет не дивився у його бік. Вертепний досі, напевно, згадує його «незлим тихим» за розгубленість. Що з ним? У глибині душі Валерій не сумнівався, що його товариш упорався з Гайдукевичем — хлопець не промах… Але у того був ніж. Чи не поранений Сергій? Якби вдалося відібрати в дівки пістолет, а таку змогу Сергій йому додав, зараз вони б удвох шукали вихід на поверхню. Важко було повірити, що Гусяче Горло перекрите і єдиного відомого виходу із Західної сітки більше не існує.

Щоправда, Валерій таки зміг використати хоч якось момент Сергієвого нападу на групу — завернувши руку за спину, розв’язав два ґудзи на мотузку, поки пістолет Юлії був приставлений до його голови, а сама вона, зиркаючи на сутичку, сичала йому жахливі погрози. Мотузок залишився висіти перекинутий через ремінь його штанів. Так йому принаймні здавалося.