День відбуття

— А… — зовсім розгубився Сергій, — а… Гайдукевич, він що… е-е…

Тепер Сергій зовсім замовк, не знаючи, як взагалі говорити далі. Та Юлія полегшила йому завдання.

— Ні, — сказала вона. — Він не «е»… Гайдукевич — мій батько.

— Батько?! А… а на біса це все? Ця вистава…

— Довго пояснювати, — відповіла Юлія. — Так було зручніше. Ми ж змушені були вести потайливий спосіб життя, особливо я. Це б викликало підозри, всілякі чутки. Уяви собі — батько, який ховає доньку від усіх. Молоду дружину чи коханку — це вже інша справа…

— З вами не скучиш… — якось сумно промовив Сергій. — І він теж вірить у харгілонів?

— Він знає про них, — сказала вона. — 3 тією лише різницею, що вони не становлять для нього безпосередньої загрози. Але він мічений, адже мій рідний батько. І якщо уявити собі жахливе — що він зараз помирає десь у тій щілині, то…

— То що?

— То їхній посланець може з’явитися, скориставшись його тілом. У мене кров стигне від самої думки про це — я не зможу підняти на нього руку.

— Давай не будемо про це, — попросив Сергій. — Мені… повір, дуже прикро, що так сталося, але… ти мусиш зрозуміти…

— Я розумію, — сказала Юлія, глянувши на нього, — ми спровокували тебе на це. Так мало статися. Напевно, нам потрібно йти.

Вона вже не тремтіла. А рука його продовжувала відчувати крізь куртку її витончене тіло, що примушувало завмирати усе всередині. Цього не можна було дозволяти собі, заохочувати. Ніяк не можна!

Непомітний рух плечима примусив його руку забратися, а куртку сповзти донизу. Так, ніби Юлія прочитала його думки. Увесь цей час вона не випускала зброї.

— Ходімо, — сказав Сергій, підводячись і даючи їй руку.

— Мені дійсно шкода, що втравила тебе у це, — промовила Юлія, дивлячись йому в очі. — Я дійсно намагалася повернути назад, але…

— Результати твоїх намагань я досі відчуваю, — посміхнувся Сергій без будь-якої злості або сарказму, погладивши її по щоці. — Не переймайся. Прорвемося.

Щока під рукою була ніжною. Його пальці торкалися самими кінчиками цього прекрасного обличчя: великий застиг на кутику рота, вказівний — на нижній повіці, а решта вже відчували волосся, що повибивалося з зачіски. Саме зараз і зрозумів Сергій, наскільки програє тій, кого щиро бажав боронити до останнього — байдуже від кого, у вмінні переступити через себе. Не було зараз такої сили, що дала б йому змогу самому відняти руку і втратити усі казкові відчуття, які дарував цей дотик, посилений поглядом знайомих очей.

Юля увімкнула ліхтар на касці, він загасив свій і вони рушили далі. І знову при перших кроках Сергій озирнувся і пригальмував.

— Що там? Ти постійно тепер оглядаєшся! — майже скрикнула вона. — Ти щось чуєш!

— Нічого я не чую, заспокойся. Ходімо.

Промовивши цю фразу, Сергій не дав би голови на відсіч, що це насправді так.

XXXVIII

Дмитро Стефлюк вийшов з Головної Зали на повітря, запалюючи сигарету. Щойно у низький лаз під нависаючою брилою пірнули троє «беркутів» на чолі з командиром загону, Саня — черговий опер — та двоє хлопців з клубу спелеологів. Ще один залишився тут, поруч з ним як консультант. Машини стояли біля підніжжя гори, і він звідси бачив, як сержант-водій разом з «беркутом» воюють з дружиною зниклого інженера.

Він знову зиркнув на годинник. Минуло лише п’ятнадцять хвилин. А Юра Жердяєв, який повів рятувальну групу, казав, що година туди й назад. Можливо, ще там шукатимуть. Можливо… Ні, краще просто запастися терпінням.

Двоє хлопців у плямистих костюмах, розпарені бігом, направлялися до нього. Ці двоє займалися обстеженням місцевості.

— Ну що?

— Он — бачите? Кущі — ось цей край заростей…

— Ну?

— Там стояла машина. Під’їхали прямо по полю. Слідів під’їзду немає, очевидно, їхали вранці, по замерзлому. А рвонули щойно, напевно, коли нас побачили. Звідти прекрасний огляд сюди.

— Що за машина? — запитав Стефлюк.

— Якась іномарка. Шини широкі, гарний малюнок, протектор новий. Резина шипована. Чіткі сліди, особливо там, де через озимину їхали.

— Сліди свіжі, — додав другий. — Щойно від’їхали. Явно спостерігали. Біля машини натоптано, там, де водій виходить. І за кущами, звідки ліпше видно…

— От зараза…

Стефлюк дістав мобілку і набрав номер.

— Ігор Степанович? Стефлюк. Значить, так. Давай терміново команду ДАІ — пости нехай виставляють на трасі від Малиновичів на обидва боки. Об’являй «перехват». Нехай записують усі іномарки. Особлива увага на широкі шиповані шини. Перевіряти документи. Якщо натрапите на того Гайдукевича — затримуйте до з’ясування.

— Зрозумів.

— Давай.

Він тиснув на кнопки, набираючи інший номер. Про такі «повороти» належало доповідати безпосередньому начальству.

XXXIX

Враження було таке, наче він заблукав. Там, де бував десятки разів і знав кожний камінь. Знайоме каміння наче кудись поділося, натомість з’явилися уламки з гострими краями, цілі брили, які лежали, перегороджуючи прохід. Оскільки у цьому місці утворювалося кілька розгалужень, то в перший момент Сергій взагалі не зорієнтувався, куди йти. І ще звук. У цих німих печерах з’явився звук. Він був приглушеним, але водночас об’ємним та потужним.