День відбуття

Прапорщик Григорій Жемондінов не міг збагнути, як таке могло статися. Навіть тепер, коли йому було чим перейматися і без цього, думки його поверталися до того, що він зробив багато годин тому. Це був один суцільний жах. Стіни струснуло, і просто на них зверху грянула лавина. Хлопця змело, наче билинку. Цього жилавого крутого охоронця, який чомусь дивився на нього з неприхованим презирством. Та Григорій навіть у глибині душі не зловтішався. Досі перед очима стояла жахлива картина — у повітрі наче виросла хмара пилюки і брила, що накриває Рината. В останню мить той тільки руками вимахнув.

Ногу Жемондінов давно перестав відчувати. Замість неї був якийсь невизначений біль — тупий та об’ємний. Він зростав лише тоді, коли Григорій пробував рухатися. І тоді сам по собі виривався стогін. Ця падаюча брила не вгадала лише на якихось півметра, інакше його б також не було в живих. А так під нею опинилася лише нога.

Годинник повільно відлічував час. Коли ж за ними прийдуть? У цьому Григорій не сумнівався. Вони зробили свою справу. Висадили скелю. Тепер ті мусять повернутися і робити, що замислили. Навіть рюкзаки тут полишали. Отже, повернуться обов’язково. Тільки коли?

Коли?!

Пити хотілося до нестями. Одного разу Жемондінову здалося, що він ось-ось знепритомніє. Навіть потемніло в очах. Може, воно і на краще. Скоріше б минув час. Але цього не сталося. І він змушений був далі терпіти біль та спрагу.

Чому ж так сталося? При всьому бажанні він не міг второпати. Адже вони відійшли на безпечну відстань! Та й скільки там було того тротилу? А хлопець наполіг, щоб відійшли ще, боявся, хоч і крутий. От і відійшли… Григорій спробував прикинути відстань, на якій вони опинилися від замінованої скелі у момент вибуху. Напевно, більше п’ятисот метрів — адже так довго йшли, тримаючись за волосінь. Ну, нехай повертали туди-сюди… Ні, все одно дуже велика відстань. Тоді як?

Він знову глянув на годинник, помітивши, що робить це дедалі частіше.

Ні, з ногою він подумки вже розпрощався. Дива не трапиться, це очевидно. Тут би самому… Біс із нею, з ногою. Його здивувала повна власна байдужість щодо неї. Дійсно, продав ногу за триста баксів. Інвалід. Йому почали маритися медкомісії, процедура списання… О… дав би Бог… Туди ще потрібно потрапити.

Одного разу спало на думку, чи не зняти з руки годинник і не закинути кудись подалі, щоб не мати змоги дивитися на нього. Він навіть почав було розстібати ремінець, коли…

Ні, здалося. Просто бажання прийняв за дійсне. Може, досі сидять у якійсь печері, напевно, розкоркували шампанське та повитягали ананаси. Куди їм поспішати? Їм не болить.

Але ні! Він здригнувся від передчуття близького визволення. Там хтось іде! Поза всяким сумнівом! Невже зараз? Але… чому не блимає по стінах світло ліхтарів, які всі мають на касках? Він давно це збагнув — тут спочатку з’являються промені світла, а потім чуються кроки того, хто підходить, а зараз… Чорти б забрали… Він що, марить?

Рот його роззявився сам по собі. Він чув важкі впевнені кроки, а з темряви заваленого коридору наближалося… Хто це?!

Цієї миті для нього припинило існування усе інше — нога, завал у печерах, біль та спрага. Руки самі вперлися у каміння, ковзаючи та здираючи долоні, а сам Жемондінов втискався спиною у брилу, що лежала позаду нього, наче хотів злитися з нею. Очі широко розплющилися, погляд закляк, намертво фіксуючись на тому, що наближалося. Тіло Григорія напружилося, але це не було фізичне напруження змучених м’язів. Він наче перетворився на клубок натягнутих нервів, які загрожували ось-ось тріснути. Пластмаса каски шкребнула по каменю, наче полонений брилою намагався втиснути туди й власну голову.

Дихання прапорщика майже завмерло і чулося тільки його дихання — того, хто, нарешті, опинившись поруч, зігнувся над ним. Воно було глухим, утробним та могутнім. А в ніс ударило таке… Крик застряг у його паралізованому горлі. І коли здалося, що у його скутому жахом тілі відмовило все, що тільки може відмовити, свідомість Григорія несподівано простромила на диво чітка думка про власний кінець, той, що приходить передчасно і невблаганно. Але чому… О, ні! Невже його кінець ще й повинен мати отакий вигляд?!

А той розігнувся неквапно і важко рушив далі, залишаючи напівживу, втиснуту у каміння людину наодинці з темрявою.

XXXXI

Вони вийшли до Хмарочоса близько третьої пополудні. Перше січня. Перший день нової ери. Це ще не був перший день нового тисячоліття, до нього залишався ще цілий рік. Проте три нулі, які з’явилися сьогодні у цифрах дати, наче народжували щось невідоме, магічне. Відчути це можна було навіть там, нагорі. Що вже казати про цей викривлений підземний простір, який відтепер був ще й замкненим.