День відбуття

— Він. Той, про кого я тобі казала. Он там…

Вона вказала на темний отвір коридору, з якого прийшли вони самі.

— Звідки ти знаєш?

— Я чую, — відповіла Юля. — Він з’явився хвилин сорок тому. Я чула, як він підходив.

— Що ти могла чути? — знизав плечима Сергій. — Я весь час товчу по стінах, а звідти сиплються уламки. Тут не почуєш нічого, навіть якби хтось і підходив.

— На це він і розраховує, — сказала Юлія. — Саме тоді, коли ти лупив по стінах, він ішов. А потім ти раптово припинив, і я почула. Він зупинився одразу, але я однаково встигла. Він і зараз там.

Відштовхнувшись від скелі, тримаючи маленьку кирку затиснутою в руці, Сергій рушив у напрямку коридору.

— Не треба! — скрикнула вона. — Не роби цього! Ні, Сергію, ні!

Але він дійшов до ріжка і зупинився. Поворот у цьому місці був доволі крутим і брила утворювала виступ. За ним — темрява. Якби там дійсно хтось стояв, то вийшовши з-за цієї брили, Сергій ставив себе у невигідне становище. Йому навіть здалося, що за скелею почувся якийсь рух, коли він наблизився. Завмерши, Сергій так і стояв, напружуючи слух. Здалося, що він чує чиєсь дихання. Що, вона права? Чи ця Юлія з неврівноваженою психікою поступово і його перетворює на неврастеніка?

Він затамував подих, і дихання за брилою стало відчутнішим. Якщо там дійсно хтось стоїть, то напевно, дістався сюди без світла. Він уявив будову найближчих коридорів. Якби хтось наближався, увімкнувши ліхтар, вони давно б побачили спалахи. Печера у цих місцях мала купу бокових відгалужень. Хто б зміг дістатися сюди навпомацки? Та навіть і зі світлом! Господи, це ж напевно Тализін, принишк там ні живий ні мертвий! Якщо вже він утік від Юлії, то мусить з’явитися тут рано чи пізно. Чуючи їхню розмову, приглушену камінням, він не міг розрізнити, хто говорить, і зараз мусить стояти, не наважуючись визирнути до них.

— Валера! — промовив Сергій. — Валерію, це я, Сергій. Виходь!

Власний голос здався йому неприродним, майже незнайомим.

— Тализін! Це я, вилазь, самодєлкін! Не бійся!

Сергій зробив нерішучий крок.

І тоді кроки почулися за рогом. Різко, зненацька. Важкі та впевнені. Не такі, які б мали належати його товаришеві. Щось здригнулося в грудях, а наступної миті Сергій усвідомив, що кроки рухаються не до нього, а навпаки. Той, хто стояв за рогом, пішов геть, у протилежному напрямку. Швидкі та важкі кроки віддалялися у суцільній темряві. І лише тепер звідти «дихнуло». Ніс чітко вловив це.

Юлія сиділа під стіною, міцно стискаючи пістолет, пронизуючи поглядом його кульгаючу постать, коли Сергій повертався до неї. Кирка і далі була затиснута у руці, і він наче з зусиллям примусив пальці розслабитися.

— Він пішов.

— Я чула, — відповіла Юлія. Голос її здригнувся.

Питання, хто це, звернуте насамперед до самого себе, висіло у нього на язиці, але довелося стриматися. Мабуть, тому, що відповідь, яку могла запропонувати Юлія, він знав.

Обличчя Сергія стало сірим та похмурим, коли, озирнувшись ще раз назад, він ставав на нижню сходинку, взявшись руками за дві наступних.

— Усе буде гаразд. — Сергій підморгнув їй, витискаючи з себе посмішку. — Але ти будь напоготові.

— Я вже багато років напоготові, — тихо промовила Юлія.

XXXXII

Юра Жердяєв, якому за відсутності президента місцевого клубу спелеологів довелося брати на себе керування спеціальною частиною експедиції, не міг сказати, що зрадів подібній перспективі, хоча досі був не проти чимось таким вимахнутись. Тепер же, коли випала реальна можливість, вигляд його, як і настрій, були дуже далекі від ідеалу. Усвідомлення того, що він ітиме до печер на чолі цих крутих хлопців — беркутівців, упевненості не додавало. І не тому, що боявся якихось невідомих, котрі начебто потрапили туди, не знати для чого. Несподівано він зрозумів: якщо такі хлопці, як Тализін та Вертепний, зіткнулися там з проблемами, то невідомо, чи може розраховувати на їх вирішення він. Прогулянка до Гусячого Горла повністю переконала його у небезпідставності власних побоювань.

До Головної Зали поверталися похмурі. Хлопці у плямистих костюмах давно поскидали чорні маски і пробиралися одне за одним, кидаючи час від часу скупі невдоволені репліки, розуміючи, що проблем додалося.

— Ну, що там, Саня? — запитав Стефлюк опера, який ходив із ними.

За весь час він рідко виходив з Головної Зали — лише перекурити.

— А нічого… — відповів той, скидаючи шахтарську каску і витираючи лоба. — Он нехай Юра розповідає. Я щось у цих справах ні хріна не розумію.

Стефлюк запитливо глянув на Жердяєва.

— Ну що… — почав той, — дійшли ми до Гусячого Горла, тобто проходу у Західну сітку. Там усе затоплено. Сам не розумію ні чорта… Вода у Верхній Галереї… Це означає, що усе Горло затоплене…

— А звідки вода? — запитав майор.

— Не знаю… — той лише розвів руками. — Маячня якась… У житті ніхто ні про яку воду не чув.

— Може, які підземні?

— Які там підземні? Є в усіх печерах лише два джерельця далеко звідти і то таких, що тільки напитися… А там… Якщо Галерея затоплена, то це, знаєте, скільки води потрібно?