День відбуття

— І це не вона сиділа у захованому в кущах чорному «форді»? — запитав Сергій.

— Якому «форді»? У яких кущах?

— Внизу, біля підніжжя гори. Я бачив його, коли заходив у печери. Казав Юлії, вона говорить, що це не ваш. Може, й досі там стоїть…

— Давай, рухаємось, — сказав Гайдукевич. Остання Сергієва фраза викликала у нього чимале занепокоєння. — Отже, Юля знає, що там чатувала якась чужа машина? Це добре… Ти молодець… І ти казав, щоб вона бігла до села?

— Так.

— Добре, дуже добре… — промовив Гайдукевич.

— Це була вона, — наполягав Сергій. — Я, звичайно, не гарантую на сто відсотків — у дворі тоді було темно, але… Такі жінки запам’ятовуються. Вас могли вистежити.

— Хто? — Він подивився на свого рятівника, наче на дурного. — Ірина? Вистежити?

— Може, й не вона особисто. Могли й інші на замовлення. Принаймні це неважко.

— Послухай, хлопче… — Гайдукевич роздратовано зітхнув, — якби ти знав, що зараз верзеш…

— Ну, що ж… Виходить, я бився з мерцем.

Сергій насилу підвівся, скривившись при цьому. Спиратися доводилося на розігнуту ногу. Лише так біль був стерпний. Скинувши свою куртку і поклавши на Гайдукевича, Сергій зафіксував під пахвами імпровізовані лямки з мотузка і спробував тягти, спираючись на здорову ногу. Гайдукевич «їхав» на спині, головою вперед, відштовхуючись від каміння руками та здоровою ногою, стогнучи, але стійко витримуючи незручності такого способу пересування.

XXXXVII

Перший день двотисячного року хилився до завершення. Тут, глибоко під землею, це не відчувалося.

Здавалося, що взагалі не існує ні зими, ні снігу, лише каміння й темрява.

Гайдукевич сопів позаду, допомагаючи, як міг. Вони зуміли пристосуватися одне до одного у такому неординарному способі пересування і рухалися повільно, але впевнено, доволі синхронно докладаючи зусиль, мовчки і рідко відпочиваючи. Пістолет лежав у боковій кишені брезентових штанів, і Сергій відчував його, насторожено оглядаючись на темні закутки та бокові коридори.

Раптом Гайдукевич перестав допомагати і загальмував, поборсався, лежачи на боці й поповз до Сергія, намагаючись схопити його за ногу. Сергій здивовано відсунувся.

— Стій, — прохрипів крізь зуби Гайдукевич і таки схопив його за чобіт, невідомо для чого обмацуючи його, а потім штани над ним. При цьому він оглядав і власну руку. А тоді потягся до його другої ноги.

Сергій розгублено спостерігав за цими дослідженнями, коли той, важко хоркаючи, розвернувся на місці та поповз назад, щось шукаючи на каміннях.

— Борисе Олександровичу, — не зрозумів Сергій, — куди ви? У чому справа?

Але той мовчав. Повернувшись до останнього розгалуження, яке вони пройшли, Гайдукевич знову загальмував, мацаючи руками кам’яну підлогу.

— Борисе Олександровичу! — Сергій невдоволено дошкандибав до нього. — Що сталося? Ми втрачаємо сили й час!

Але той у нестямі дивився на власну долоню. На ній була кров. Кров, перемішана з пилюкою, що вкривала каміння. Тепер Сергій зрозумів: влізши випадково у неї долонями, Гайдукевич тепер намагався з’ясувати її походження, гадаючи, що кров могла належати пораненому супутнику. Коли ж він переконався у протилежному…

Це був стан афекту. Важко травмований кремезний чоловік, стогнучи та хриплячи, просувався у темряву, наче якийсь хижий звір по кров’яному сліду. Все інше припинило для нього існувати. Подерті пальці та долоні, які вже не захищали знищені рукавиці, чіплялися за каміння, і він кидав важке тіло вперед ще на півметра. Чобіт здорової ноги орав борозну у грубому шарі важкої пилюки. Сергій усвідомив, що зупинити його не вдасться, адже цей чоловік зрозумів, кому могла належати кров, розмазана по камінню. Він лише кульгав позаду, намагаючись уявити собі те, що станеться за кілька хвилин. А статися повинно обов’язково. Адже цей сліпий коридор за кілька десятків метрів закінчувався глухим кутом, і той, хто залишив тут криваві сліди, просуваючись по ньому кількома годинами раніше, повинен знаходитися там.

Зупинившись, Гайдукевич мазнув долонею по мокрій плямі перед собою, і це наче додало сил. Вихопивши ножа, він увіп’яв його у це грубе нашарування, що вкривало підлогу. Лезо заскреготало по каменю, а він підтягся і, одночасно відштовхнувшись ногою, здолав ще півметра, після чого сталь знову увіп’ялася у каміння. Витягши пістолет, Сергій пересмикнув затвор, але його оскаженілий супутник не звернув уваги на цей звук.

Той, хто залишив кривавий слід, напівсидів у глухому куті коридора, спершись спиною на похилу стіну, і не ворушився. Сергій мимоволі здригнувся, побачивши цю застиглу постать. На Гайдукевича жахливий вигляд пораненого не справив найменшого враження. Здавалося, його не може тепер здивувати ніщо. Продовжуючи хрипіти, він вганяв ніж у каміння і повз уперед, наче там нікого не було.