День відбуття

Накидка з грубої мішковини розхристалася, відкриваючи гіпюрове мереживо, подекуди досі білосніжне, та шовк, на якому проступили червоні плями. У ніс ударив страхітливий сморід. Розуміючи, що зробити вже нічого не можна, Сергій зупинився. Він був за кілька кроків попереду — посланець харгілонів. Кривий та довгий ніж з відламаним вістрям лежав поруч.

Видершись по його грудях, Гайдукевич запхав пальці в очні отвори накидки й змахнув ножем. Гостре лезо з гучним звуком розпороло тканину, і Сергій побачив шолом чорного матового кольору, який закривав обличчя велетня. Вправним рухом, так, наче знав, як це робиться, Гайдукевич клацнув защіпками і здер шолом з його голови.

— Мурат… — лише єдине слово злетіло з його вуст.

Обличчя пораненого було блідим. Здавалося, він навіть не дихає. Та очі його все-таки розплющилися. Погляд блукав, але врешті-решт зупинився на тому, хто сидів на ньому, тримаючись за роздерту накидку.

— Мурат… Ось хто…

Сергій здригнувся, коли рука Гайдукевича захопила у жменю волосся на його голові, а друга — з ножем, піднялася для удару. Він наче закляк на місці, усвідомлюючи, що зараз це станеться.

— Давай… — самими губами промовив той. — Зроби це, Боря… Однаково… Кінець…

— Хто? — прохарчав Гайдукевич, нахиляючись до нього. — Хто?! Я хочу знати хто… Я покину тебе помирати тут. Самого…

— Ти завжди був… — з зусиллям проковтнув помираючий, — попри всі достоїнства… А втім… Тебе однаково знищать, ти знаєш чому…

— Хто?! — закричав Гайдукевич у саме його вухо. — Я не хочу знати, хто мене знищить. Я хочу знати, хто наказав тобі у цьому ганчір’ї і з цим ножем полювати тут на мою доньку. Я… тебе…

— Я не боюся, — промовив той, важко дихаючи.

Якщо раніше грудна клітка цього велетня, здавалося, взагалі не рухалася, то тепер він часто дихав, намагаючись компенсувати зусилля, витрачені на розмову.

— Я тобі скажу… — на мить він заплющив очі. — Все-таки ми з тобою…

— Хто тобі платить? Хто платить за цей гардероб?!

— Не кричи так голосно… Платить мені Калоєв. Тобі це відомо… А гардероб… За гардероб платить… мадам… Пашутіна.

— Що… Пашутіна? Як…

— Ірина. Пашутіна. Твоя люба… — вимовив помираючий. — Іноді ми не знаємо… справжніх прізвищ жінок… з якими спимо. Пашутіна… Ірина… Сергіївна…

Здавалося, ці слова відібрали його останні сили. Він замовк і повіки його впали донизу. Груди рухалися часто та поверхнево. Руки безсило лежали здовж тіла. Сергій стояв, нічого не розуміючи, тримаючись рукою за виступ.

— Господи… — промовив Гайдукевич, перевертаючись поруч із пораненим і падаючи спиною до скелі. — О Боже…

Він затулив руками обличчя і довго сидів мовчки. Тільки пальці часом стискалися в кулаки.

— Скажи, Мурате, — Гайдукевич несподівано знову звернувся до нього, — скажи, це був ти? Тоді, у Краснодарі — це також був ти? Скажи мені!

Він довго торсав його за плече, поки той, нарешті, не відповів дуже тихо, самими губами:

— Ні… не я.

— Я відпущу тобі цей гріх, клянуся, але скажи, щоб я знав!

— Ні, не я…

— Хто?

— Не… зна… ю… Ніхто не… зна… є… Я б ска… пробач…

Це вже була агонія.

У голові Сергія все переверталося. Гайдукевич сидів під скелею у повній нестямі, нездатний рухатися. Нагорі, якщо вірити годиннику, вже темніє. Рішуче обернувшись, Сергій рушив до Хмарочоса, залишаючи на самоті людину, яка, судячи з усього, зараз цього потребувала найбільше. Знайшовши зручне місце, він витер одягом і опустив у глибоку вузьку щілину пістолет із золотою рукояткою. Добре чулося, як метал кілька разів дзенькнув, завалюючись туди, де знайти його буде неможливо.

Шлях був недалекий. Ще кількасот метрів кривими проходами, і він видереться на десятиметрову висоту у систему верхніх коридорів, швидко відшукає знайдену Юлією розщілину, що веде до виходу на крутому скелястому схилі. Можливо, його вже там чекатимуть. Не відчувалося шаленої радості. Не приходило на згадку й те, що дивом пощастило вилізти з безнадії та смертельної небезпеки. Натомість насунулося щось важке та безутішне, зростаючи у міру наближення до місця, де невдовзі повинно блиснути тьмяне світло і запахнути морозне повітря січневих сутінків.

XXXXVIII

Стан, у якому Сергій перебував найближчий тиждень після «печерних» подій, важко було охарактеризувати одним словом. Усе наближалося до того, щоб закінчитися для нього цілком сприятливо. Сприятливо з точки зору сторонньої людини. Адже могло статися набагато гірше.

Хоча те, що сталося, загалом викликало моторошну згадку. Того ж самого дня знайшли Валерія і Олега. Перший сидів тихо, наче миша, в одному зі сліпих відгалужень коридору у двадцяти хвилинах ходу від Хмарочоса. Віце-президент клубу виглядав вдареним по голові, в тому числі у буквальному розумінні. Він розбив ліхтар і був позбавлений світла, хоча, як вважали спелеологи, мав би вийти до місця, де Сергій піднявся догори, й навпомацки. Натомість його знайшли переляканого та зіщуленого у вузькій щілині. Цього не помітив ніхто, втім, після розмови з Сергієм Вертепним вигляд Тализіна дещо змінився на краще.