Дев'ять братів і десята сестриця Галя

Вже бiльш ма­ти нi­чо­го не при­мог­ла ка­за­ти, го­ло­су в неї не хва­ти­ло, не­на­че важ­ка ру­ка ду­ши­ла її. Во­на си­дi­ла вже мовч­ки, та тiльки ди­ви­ла­ся на стар­шо­го си­на, та все тiс­нiш та тiс­нiш ду­ши­ла її важ­ка ру­ка тая… А стар­ший син заду­мавсь i нед­ба­ло, нев­важ­ли­ве од­ка­зу­вав бра­там, що товпи­лися­ у хат­цi, сту­ка­ли две­ри­ма, по чер­зi бра­ли на се­бе чобот­и, ви­хо­ди­ли в чо­бо­тях гу­ля­ти ко­ло хат­ки, го­во­ри­ли про бра­тову служ­бу.

Мiсяць свi­тив упов­нi, зо­рi на­че па­ла­ли - од­на зо­ря по­ло­мнiш вiд дру­гої, мо­роз був сильний, аж трi­щав, снiг хрус­кав пiд чо­бiтьми нав­ди­во­ви­жу, нап­ро­чу­до. На­вiть сам ста­р­­ший брат, вже який хло­пець не­лег­ко­умень, та й той як узяв на се­бе чо­бо­ти та вий­шов - iде та усе ог­ля­дається та зу­­пи­няється раз у раз, на­че йо­го хто пи­та щох­ви­линки: "Чий ти па­ру­бок, чий па­ру­бок у чо­бо­тях, чий-бо ти? Скажи, будь лас­ка!"

На дру­гий день мо­роз та­кий са­мий, що й вчо­ра. Де­ре­ва трi­ща­ли на го­рi, зси­па­ючи з се­бе iнiй, со­неч­ко ся­яло блi­де­нько на­че зблiд­ло со­бi вiд хо­ло­ду, на­че теж змерз­ло: а усi бра­ти ви­бiг­ли з хат­ки про­во­ди­ти стар­шо­го бра­та, що, вбра­ний у чо­бо­ти та у ве­ли­ку хуст­ку неньчи­ну, йшов у мi­сто.

- Ходiм вже, ди­ти­но, - про­мо­ви­ла ма­ти до стар­шо­го си­на, - а ви, го­луб'ята, зос­та­вай­те­ся здо­ро­венькi, - ка­же во­на до дру­гих.

Вони пiш­ли, а ус­лiд їм кри­ча­ли го­ло­соч­ки i "бу­вай здо­ров", i "вер­ни­ся", i "вер­тай­сь хут­че"; а Га­ля - то во­на тiльки ви­гу­ку­ва­лась: "бра­тик ми­лий, ми­лий бра­тик!" Усi танцювал­и на мо­ро­зi, по­ки зник­ли з очей во­ни, а за­тим повска­кували у хат­ку на пiч, i усiм та­кеньки вже зро­би­лось пу­сто-пусто без стар­шо­го бра­та. Усi за­жу­ри­ли­ся i за­ту­жи­ли; у Га­лi вже слi­зоньки ка­па­ли.

- I я пi­ду у най­ми­ти! - ка­же один брат.

- От як! - про­мо­ви­ла Га­ля; а слi­зоч­ки за­ка­па­ли од­на по дру­гiй шви­денько.

- I я! I я! I я! - ка­жуть усi бра­ти в один го­лос.

У Га­лi слiз­ки за­ка­па­ли вже по три та й по чо­ти­ри ра­зом, го­ня­чи од­на 'дну.

- Ой, ли­хо! - пок­рик­ну­ла Га­ля. - Усi пi­де­те! Усi ме­не поки­нете! I ти? I ти ме­не по­ки­даєш? По­кид…

Та вже до мен­шо­го бра­та во­на бiльш про­мо­ви­ти не здо­лала - за­ту­ли­ла ли­ченько обо­ма ру­чеч­ка­ми й гiр­ко зарида­ла­.

- Годi, Га­лю, го­дi! - ка­жуть бра­ти, - слу­хай-но, що то­бi ка­затимемо… Га­ля не слу­ха­ла.

- Не плач, Га­лю! - ка­же мен­ший брат i бе­ре Га­лю до се­бе на ко­лi­на. - Я най­му­ся у служ­бу та за­роб­лю то­бi чо­бiт­ки - одк­рий-бо ли­ченько!

- Не хо­чу чо­бiт­кi­в! - хлип­ле Га­ля, не хо­че чо­бiт­кiв i ли­ченька не одк­ри­ва.

- Слухай-бо, Га­лю… Га­лоч­ко! - про­мов­ляв мен­ший брат, - от яка ж ти не­доб­ра! От як ме­не крас­но слу­хаєш!

Одна Га­ли­на руч­ка од­па­ла вiд ли­ченька, й од­не оч­ко, по­в­нiсiньке сльозою, зир­ну­ло на бра­ти­ка, i ри­дан­ня впинилос­я.

- Помисли ли­шень, Га­лю, ко­ли ми усi пi­де­мо у най­ми­ти, так усi чо­бо­ти со­бi по­ку­пи­мо, а то­бi вже най­кра­щi, ми усi ко­жу­хи по­ку­пи­мо, а вже то­бi…

- I я пi­ду у най­мич­ки! - ви­мо­ви­ла Га­ля, i дру­га руч­ка од­пала вiд ли­ченька, i оче­ня­та вже ве­се­ленько виб­лис­ку­ва­ли у слiз­ках.

I по­рi­ши­ли во­ни та­кеньки усi, щоб iти у най­ми­ти; а по­ки най­митська служ­ба, по­ки що, то бу­ло їм страх як нуд­но си­дi­ти на пе­чi, i мiц­ненький жаль по­ся­гав їх по стар­шо­му бра­ту. I усi во­ни ди­ви­ли­ся по всiх бо­ках або од­но на одног­о, на­че що за­гу­би­ли, без чо­го не зна­ли, не вмi­ли, як йо­го бу­ти. Ко­ро­тенький день пруд­ко бi­жав, та їм зда­ва­ло­ся, що вiн кiлька ра­зiв по­вер­тавсь на­зад, по­ки та­ки дiж­да­ли­ся ве­чора мо­роз­но­го й ма­ти прий­шла. Як то­дi сер­де­нят­ка всi не вист­риб­ну­ли з гру­дей, по­ки ма­ти роз­ка­зу­ва­ла, що стар­ший брат у ха­зяїна, що йо­му так слав­но, - бу­де спа­ти вiн у теп­лiй ха­тi i го­ду­ва­ти­муть йо­го доб­ре.

- Чуєш? Чуєш? - про­мов­ля­ли бра­ти 'дно до 'дно­го. - От як йо­му бу­де! От як ви­бор­ної - і Га­ля по­гу­ку­ва­ла:

"О, слав­ненько! О, лю­бенько!"

Та чо­гось у бра­тiв впа­ли го­ло­си їх дзвiн­кi, i Га­ля якось сла­бенько пле­ще у до­лоньки, - раз тiльки, а там i стих­ла. I ма­ти, хва­ля­чи жит­тя йо­го, за­пи­на­ла­ся - сло­ва мер­ли в неї на ус­тах, ус­та тро­хи тру­си­ли­ся.

На ве­че­рю був ку­лiш пшо­ня­ний, та нiх­то до йо­го й не до­торкнувсь i нi­ко­го сон не зма­гав.

- Ви, дi­точ­ки, не ску­чай­те за бра­ти­ком, - по­ча­ла бу­ло ма­ти, та го­лос ввiр­вавсь i змер; во­на вли­ла­ся гiр­ки­ми гiрки­ми i, як пос­лiп­ле­на на­че слiзьми, тiльки ло­ви­ла дi­ток ко­ло се­бе, схоп­лю­ва­ла, та й по­цi­лун­ка­ми вси­па­ла, та усе го­ло­с­нiш-голоснiш ри­да­ла.