Дев'ять братiв i десята сестриця Галя

Галя тiльки мiцнiш та мiцнiш прикушувала свої пучечки маленькiї.

— Додому? Додому? — перепитала мати. — Вже додому хочете? Чи не погуляли б ви ще по ярмарку, мої голуб'ятка? Чого ж се так хутко додому, мої коханi? Та ви ще усього ярмарку не бачили!..

— Дарма, мамо, ми додому хочемо вже, — кажуть в один голос сини.

— Додому? То ходiм додому, пташки мої! — вимовила вдова i ледве що вимовила, — то додому ходiмте, мої дiточки!.. Галочко, подай менi ручечку. Може, понести тебе, дочечко?

Галя простягнула рученьки до мами, як уже на руках була у неньки, такеньки мiцненько обхопила її за шию й сховала личенько на плечi.

I пiшли вони усi додому.

Купи людей усе рiдшали; що далi вони йшли, — усе унятнiш вiдрiзнявсь голос вiд голосу, гук вiд погуку — _усе було вiльнiш проходити по улицях. Ось i кiнець мiсту, — i вже з гори видко усю-всеньку луку зелену, i плескаючого Днiпра синього, й за Днiпром гори: близькiї-одна над одною зеленiш, далекiї — одна над одною синiш.

— Кажiть, дiточки, чому такi мов невеселiї ви? — промовила удова. — Пождiть, мої любенькi, от бог дасть… — i не доказала, що бог дасть — чи то разом вона надiю стратила, що дасть бог що-небудь колись, чи то вже дуже важко їй стало дожидати до того часу.

— Чим би я мала вас розважити хоч кришечку, мої дорогi? — промовила знов удова згодом. — Ох, боже мiй, боже ти мiй милосердний!

I знов усi мовчки вони йшли. Усе ширш розлягалась та роздавалась лука перед ними, усе чутнiш плескавсь та колисавсь Днiпро, а гори за горами все вище й далi знiмалися: високо-високо й далеко-далеко! I такеньки, вертаючись додому з ярмарку, з-поуз зграї живої, з порожнiми руками, брати дивились на тi високi та далекi гори i думали собi, що там за тими високими i далекими горами, — що там?

— Мамо, — поспитав менший син, — що се, який се шлях он там-тамечки по горi, в гаю, i кудою вiн звивається?

— Шлях той? _Ох, моє голуб'ятко, сей шлях проводить тудою, де я зроду-вiку не бувала, — у далекiї мiста й села. Покiйний ваш батько — хай царствує! - їжджав тим шляхом, як служив у вiйську, i чула я вiд. його, що се шлях небезпечний. При тiм шляху розбiйники розбивають — звивається вiн темним непроглядним бором, проводить мiж кам'яних крутих гiр… Було, й слухати, як ваш батько-покiйничок розказує, то мороз з-за плечей бере.

— Чи на батька теж розбiйники нападали, мамо? — спитав менший брат.

— Нi, моя дитино, нi, господь милував. А от товариша його, якогось Ласуна, так напали i полонили його. I жив вiн, Ласун той, у їх кам'янiй горi, у печерi, аж три днi, чи що.

— I що ж вiн там у їх бачив i чув, мамо? — спитав середнiй брат.

— Чудове багатство вiн там бачив, моя дитино! Печера тая у їх сповнена золота та серебра, та дорогим камiнням-самоцвiтом. З золота, з серебра його там смачненько годували й напували i спати його клали пiд одягала злототканi, на м'якенькому пуху. I конi в їх були у золото, в серебро зашпанi, ножi й шаблюки всаденi самоцвiтом. Зроду-вiку нiхто й не снив такого багатства та розкошi, якова в них там, — казав Ласун вашому батьку-покiйничку. I звали вони Ласуна жити iз собою: "Зоставайся, Ласун, жити з нами, — говорили, — життя тобi буде хороше й привiльне в нас".

— Що ж Ласун? — спитав старший син.

— А Ласун був i погодивсь i зоставсь у їх, та коли зараз напала на його туга. Жалко стало жiнки, дiток, свою хаточку, свого спокою. Став вiн у їх прохатися: "Вiдпустiть мене, добрi люди, будьте милостивi!" — "То йди собi". Накидали йому повну шапку золота й серебра й пустили його. "I як пiшов я прiч вiд них, — казав Ласун вашому батьковi, — от вже менi як стало жалко їх кидати, хоч плач!"

— Що ж, знов повернувсь до їх? — спитав старший брат.

— I був повернувсь знов вiн до їх. Та як повернув назад, знов його став посягати жаль по своєму життю у сiм'ї i втримав його. Та чималий часок вiн, той Ласун, мордувавсь, що й у печеру його тягне, i додому притяга…

— Що ж, кiлька разiв вiн вертавсь i де прийшов? Чи пристав де? — питав старший брат, i по йому добре було видати, що вiн не повернувсь, коли б де пiшов.

— Та вже таки кинув вiн шапкою об землю, занедбав усе золото й серебро й додому прийшов.

— Лучче б вiн не кидав, а додому б принiс, — каже середнiй брат, а менший на Галю подививсь, мовби подумав: "Отеє б було втiхи тодi Галi!"

I Галя немов зрозумiла, що подумав менший брат, — вона всмiхнулась такеньки, як всмiхаються, коли уявляють перед собою якусь уявоньку дуже хорошу.

— Не годилося кидати, — промовили усi брати з пожалем.

— Або не брати, або вже не кидати — що-небудь одне, — каже старший брат.

— А потiм, дiточки, — говорить удова, — потiм той Ласун був рибалкою при Днiпрi та впав у воду i втопивсь якось, казав ваш батько покiйний.

Прийшли вони додому й посiдали всi пiд грушею коло хатки.

— I що ж, мамо, — спитав середнiй брат, — чи й досi тi розбiйники там засiдають?

— Теперки не чути про їх нiчого, моє серце, — одказала удова.

— Де ж вони подiлися, мамо?

— А хто їх зна, мiй голубе. Чи вони перевелися, чи пiшли далi де, на краще привiлля… Ох, дiточки, втомилася я дуже, коханi! Ляжу тут, чи не засну коло вас.