Дев'ять братiв i десята сестриця Галя

Удовинi дiти давно вже чули про те, що буде велике свято, i чогось, — самi вони не знали чого, — дожидали собi вiд сього свята. Зiрвалися вони того дня до зорi свiтової i побiгли усi, гонячи до Днiпра вмиватися. Чистенько вмившися, вони жвавенько повернулися до неньки i стали проти неї наче у полку проти гетьмана, дожидаючи, що їх вбере, i їй же богу моєму, виборнi се дев'ять хлопцiв стояло: чорнобровi, кучерявi, обличчя, як то розсвiт, палають, очi, як зорi, сяють, i виборна се була сестричка Галя, хоч у плохенькiй та вишиванiй сорочечцi, хоч у латанiй, та у синiй юпочцi, хоч у виношенiй, та у червонiй стрiчечцi — босiї нiжечки тiльки, диви, затанцюють, а вiчки то вже й танцюють, а голiвка так-то швиденько вже поверталася до того й до того, до усiх, що ось-ось темнi кучерi виб'ються з-пiд червоної стрiчки. Галя смiється й погукує на братiв, i брати теж смiються до неї — найбiльше меншин братик, i сама удова всмiхається.

Перш усього побралися вони до церкви. I веселенько було йти швиденько по дорозi, дивитися й по боках, i уперед. З-за гiр, з округи, з-за темних сосен, з-за кучерявих дубiв пробивалися рожевi променi усе пломенистiй та червонiш; росяна лука усе далi та далi вирiзувалася при розсвiтi; Днiпро синiй шумiв, i легкий туманець качавсь понад ним. Чутно, як змодна б'ють у дзвони у мiстi, й видно, наче комашня, купки людей по улицях.

Вони прийшли до маленької церковцi, до старенької, що стояла збочившися коло мiської брами. На цвинтарi росли високi дерева, клея да береза — з-за них тiльки видать було хрест похилий набiк, та тамки, де всох клен один, крiзь сухi вiти вбачалося церковне вiконечко, узеньке й довгеньке, i частинки сивої, мшистої стiнки. Вони пройшли поуз деревами до рундучка, що шатавсь i подававсь пiд ногою, i вступили у церковцю.

Темна стара церковка. Уся вона наче скорчилася вiд старостi. Лики iконнi якось страх як смутненько дивилися з стiн — древнi, стемнiлi, померклi лики, — тоненькi восковi свiчечки жовтенькi палали якимсь полум'ям пропасним; кiлька стареньких жiнок молилеся на колiнцях, — усi вони зав'язанi чорними хустками, усi з маленькими голiвочками, з зморщеними обличчями. Якась молода ставна дiвчина заплаканая стояла, прихиливiиися до стiнки, пильненько дивлячись на свiчечку, що жарко палала, та, мабуть, чуючи своє лишенько та думаючи про свою бiдоньку; пiп, бiлий як молоко, унятно щось читав та унятненько зiтхав — усе якось було скорботненько й тихенько, смирненько. Старший брат задумався, другi брати вгамувалися, i Галя втихла, а мати, як увiйшовши, впала на колiнця, так увесь час i зосталася молячися. Дiтки подивилися на неї, зглянулися iз собою та й теж щиро почали собi молитися, наче об чiмсь благаючи, тiльки самi вони не знаян, об_ чiм. Серденятко якось вхалося, мислоньки не збиралися докупи, вони нi про що не просили, а жадали вони — як вже жадали! — жадали собi свiту та веселенької радостi, та легенької втiхи.

От вже по службi й вийшли вони з церковцi знов на свiт божий. Сонечко вже зiйшло й скрало росу з травицi й з дерева i забиралося в усi куточки й задавало у лице золотим своїм променем, аж замружувало очi. Удица зiтхнула, немов покндаючи яку важну думку, й глянула на дiток, а у дiток серденятка знов загралися й знов охопила їх надiя на щось хороше.

Двi старенькiї жiнки сидiли, одпочивали на церковному рундучку, i словце «ярмарок» попало в уха дiтям, вони припинилися.

— Чудовий ярмарок сьогоднi! — казала старенька й непричасно дивилася проти себе удалину.

— Еге ж, еге! — одказала друга, кашляючи, — люди вироюються ще звечора тудою.

Дiтки iзглянулися й всмiхнулися, наче говорячи: от воно й є! Не дурно ж ми й дожидали чогось!

Галя вигукнула:

— Мамо! Ярмарок, ярмарок! О, ходiм, мамочко, ой, ходiм, сердечко, хутчiй у ярмарок!

— Ходiм, мамо, у ярмарок! Ходiм, мамо, у ярмарок, — почали проситися усi сини.

— Ходiмте, ходiмте, мої голуб'ята, — каже удова.

Та й пiшли усi в ярмарок.