Дев'ять братiв i десята сестриця Галя

Сонечко пломенисте гралося у небi, вiтрець жвавенько хитав деревами, що попадалися де-не-де по дорозi, i шумiв у мiських садочках; народ гучно валив удицями; вози якось веселенько рипiли один по другому — ледве можна було пробитися, протискатися помiж рябенькою купою людською; у головi аж крутилося. То мигоне проти тебе просто розшитий рукав тонкий, то ледве не зачепить тебе колесом, то одсахнешся вiд пари очей грiзних, то на шиї у себе чуєш морду волову; то рогами тебе зашторхне вiн, то знов ти зашторхнув та покотив качана капусти з чийогось воза, то ти на когось наторкнувсь, то тебе сунули. Люди, обличчя, одежина, рiзноголоса птиця у садках, квiтки, кошики, сiно, риба, овощ. дошки, вiрьовки, дьоготь, ягоди, вiники — усе движить, мiшається, миготить, зникає i знов показується проти очей. Поверх усього того в'ються по вiтру стрiчки дiвочi рiзноцвiтнi, квiтчастi, бiлi намiтки жiночi, сивi та чорнi шапки козацькi, верховини високо покладеного воза то бочками, то знов сiном, з вилами торчма у йому. А голосiв тебе глушить, а елiв та вигукiв тебе повертає тудою й сюдою… Та що й казати! Не можна зроду вималювати словами, як воно бува: треба самому бути й самому бачити.

Нема ж бо дива, що у вдовиних дiтей очi розбiглися й серденятка швиденько колотилися вiд втiхи, й що не можна було розiбрати гаразд, чи то вiд переляку, чи то вiд радостi. Галя раз у раз гука та погукує. От вони вже дочапали до самого плацу на другiм кiнцi мiста, де ярмарок став.

Тут уже Галя затулити аж мусила вiчки на який час, та й брати теж не знали, де мусили дивитися наперед, i навiть старший брат був спершу повразивсь. Тут ворохи солодких пряникiв — медовикiв, в'язки бубликiв, гора й груда орiхiв, сухих грушок купи й кучi сластьон… От-от чоботи з червоним закотом, — такi самi чоботи, як-як треба! От i сопiлка, що давненько вже такої бажалося! От смушева шапка, — краще вже цiєї шапки й шукати нема чого! От сива шапка ще лучча вiд чорної.

— Мамо! мамо! — жебонiла Галя, — купи менi, ох, купи менi хутенько того великого медовика. Ох, я хочу того медовика дуже! Ох, мамо, купи менi отаку хустку! Ох, от цю! Цю! Цю рябеньку, славненьку! Або цю червоненьку! Он те намисто менi! Ох, намисто менi!

I маленька пучечка Галина показувала тудою й сюдою, кудою очки оманенi оберталися, та усе бiльш та бiльш Галя охала й голоснiш прохала й не чула, як мати тихенько до неї промовляла:

— Нема за що, Галю, нема за що купувати, дитино! Менший син теж почав прохати: "Мамо! Купи менi шапку!" I другi брати теж просять: "Мамо, чоботи купи! Мамо, свитку купи!" Хто червоного пояса прохає, а хто крапового пояса хоче; той показує на сластьони, а той тягне туди, де цiла купа дiтей оступила перекупку, що спродує дуднi та сопiлки, де сама перекупка, поважна молодиця у зеленому очiпку шитому, грає на дудi поважно, а що вже хлопцi усi, то надули щоки якмога й якмога напилюють на усякий голос, — писк i скиг…

— Не можу! Не можу! — каже удова усiм дiткам потихесеньку. — Нема за що, дiтки! Нема…

Сини змовкли i разом спинилися й подивилися на матiр i на старшого брата.

У неньки обличчя начеб покорчувалося й уста наче трусяться трохи, як вона вимовля: "Не можу, нема!" i погляда на їх на усiх жалiбненько. Старший брат стоїть i втопив очi в землю по своєму звичаю, — такий самий вiн тепер, як тодi, коли, вигнаний, повернувсь вiд хазяїна, — так само лице збiлiло, так само уста стиснулися. Сини бiльш уже нiчого не прохали й як стали, то так i стояли, мовчки дивлячись округи.

Галя ще, може, двiчi покрикнула та охнула, та, може, кiлька раз перепитала: "Чому? Чому нема?", коли спинив її менший брат.

— Галю! Годi прохати! — каже пошептом. Галя свої очки розпаленi впила у меншого брата й поспитала:

— Чому?

— Не проси, Галю, — знов каже менший брат, — нема за що купувати — тiльки турбуєш.

Галя втихла i знов була стрепенулася i скинула на усiх очима й знов втихла.

— Не проси вже, Галочко! — знов говорить менший брат.

— Я хочу, — шепоче Галя на одвiт, низенько схиливши голiвку.

— Галочко, нема! Нема де взяти!

Галя пiднесла голiвоньку — у, якi ж блискали в очицях двi сльози дужi! Подивилася на всiх своїх i округи усюди, вже ледве чутно шепотнула: "Ой, я хочу!" — i се в остатнiй раз. Пригорнувшися до меншого брата, вже смирнесенько стояла вона, прикусивши пучечку, а там i другу, а там i обидвi разом, i все те для того, щоб як не викотилися тi двi сльози дужi мимоволi з оченяток.

Усi вони довгенько стояли мiж купами i зграями, що двигали, гомонiли й рябiли, — стояли вони та дивилися. Дивилися брати пильненько й начеб уперше бачили людське убрання хороше й достаток i наче уперше почули на собi латанi сорочечки; наче уперше бачили вони людську жвавiсть, недбайливiсть i веселiсть i наче уперш пiзнали своє турбування та вбожество.

А мати дивилася на їх. Вона озивалася до їх, то знов без слова, без мови гладила по голiвцi; то знов посилала ближче пiти полюбуватися тим чи тим; то знов показувала їм те або друге.

— Мамо, — каже старший син, — ходiм додому! I всi дiти почали прохатися: "Мамо, ходiм-бо додому!"