Дике полювання короля Стаха

Смішно? Мені було в той час, як ви здогадуєтесь, не до сміху. У відповідь на мій гідний похвали лицарський удар щось жалісливо і глухо застогнало, опісля почулися ще два-три кроки — і все стихло.

Тільки тут я згадав, що господиня лишилася сама в тій величезній і темній залі, і поспішив до неї.

Я чекав, що вона знепритомніла, збожеволіла від жаху, померла, але тільки не того, що побачив. Яновська стояла біля каміна, і лице її було суворе, похмуре, майже спокійне, тільки з тим самим незрозумілим виразом в очах.

— Даремно ви кинулися туди, — сказала вона. — Ви, звичайно, нікого не побачили. Я знаю, бо бачу його тільки я і часом ще економка. Берман бачив його.

— Кого «його»?

— Малого Чоловіка Болотяних Ялин.

— А що це таке?

— Не знаю. Але він з'являється, коли в Болотяних Ялинах хтось має померти наглою смертю. Він може ходити ще рік, але дочекається свого.

— Можливо, — невдало пожартував я. — Ходитиме собі ще років сімдесят, поки вас не поховають ваші правнуки.

Вона рвучко підвела голову.

— Я ненавиджу тих, хто одружується. І не смійте жартувати з цим. Це занадто серйозно. Так загинули вісім моїх предків — це тільки ті, про яких записали, — і завжди у записах згадують Малого Чоловіка.

— Надіє Романівно, не хвилюйтеся, але наші предки вірили, між іншим, і у відьмаків також. І завжди знаходилися люди, які заприсягалися, що бачили їх.

— А батько? Мій батько? Це не записи, це чула, це бачила я сама. Батько був атеїст, але в Малого Чоловіка і він вірив до того самого часу, поки його не доконало дике полювання. Я чула, розумієте?! Тут ви мене не переконаєте. Ці кроки лунали в нашому палаці перед його смертю майже щодня.

Що я мав робити? Переконувати її, що це була слухова галюцинація? Але я не галюцинував, я виразно чув кроки і стогін. Говорити, що це якийсь давній акустичний ефект? Не знаю, чи допомогло б це, хоч половина чуток про привиди у старих будинках грунтується саме на таких фокусах. Наприклад, відомий привид палацу Любомирських в Дубровні виявився зрештою посудиною з ртуттю і золотими монетами, яку невідомий жартівник років за сто до відкриття таємниці замурував у комин якраз у тому місці, де він виходив на осоння. Варто було нічному холоду почати змінюватися на денну спеку, як майже в усіх покоях другого поверху починався дикий лемент і шурхіт.

Але хіба переконаєш у цьому дурненьке дівча? Тому я з поважним виглядом запитав:

— А хто він такий, який він, цей Малий Чоловік Болотяних Ялин?

— Я його бачила тричі і все здалеку. Вперше це було перед самою смертю батька. Двічі — недавно. А чула, може, сотню разів. І я не злякалася, тільки в останній раз, може… трішки. Я пішла до нього, але він зник. Це справді малий чоловік, може, по груди мені, він худий і нагадує заморене дитинча. У нього сумні великі очі, занадто довгі руки й ненатурально витягнута голова. Одягнений він, як двісті років тому, але на західний манір. Одяг зелений. Він завжди звертав од мене за ріг коридора, і поки я добігала, зникав, хоч цей коридор зовсім глухий. Там є тільки кімната з давно закинутим лахміттям. Але вона забита дюймовими цвяхами: ми навмисне опісля спробували відчинити — не можна.

Мені стало дуже шкода її. Нещасна, напевне, просто була на шляху до божевілля.

— І це ще не все, — наважилася вона. — Може, триста років не було в цьому палаці Блакитної Жінки — бачите, он тієї, що на портреті. Сімейні перекази свідчили, що вона задовольнила жадобу помсти, але я не вірила. Це була не така особа. Коли її 1501 року тягли на страту, вона крикнула чоловікові: «Кістки мої не заспокояться, доки не здохне останнє гадюченя цієї породи». І потім майже сто років од неї не було порятунку: то чума, то невідомо ким підкинута в кубок отрута, то смерть від невідомого нічного жаху. Вона перестала мститися тільки праправнукам… Але тепер я знаю, що вона тримає слово. Не так давно її побачив Берман на забитому балконі, бачили й інші. Не бачила одна тільки я, але це її звичай, спершу показуватися іншим, а тому, кому треба, тільки в годину смерті… Мій рід зникне на мені. Я це знаю. Недовго лишилося чекати. Вони будуть задоволені.

Я узяв її руку і міцно стиснув, бажаючи привести її до притомності, чимось відвернути від цих слів, які вона промовляла немовби ві сні.

— Ви не повинні непокоїтися. Коли на те пішло, я також зацікавився цим. Привидам не місце у вік пари. Я клянуся вам, що ті два тижні, що мені зосталося тут бути, я присвячу цьому. Ч-чорт, нісенітниця якась! Тільки не бійтеся.

Вона усміхнулася кволою, тихою усмішкою.

— Що ви… я звикла. Таке тут робиться щоночі.

І той самий не зрозумілий для мене вираз на лиці, який так псував її обличчя. Тільки тут я зрозумів його. Це був жах, задавнений, темний жах. Не той жах, який примушує на мить піднятися дибом волосся, а жах, який настоюється роками, який стає нарешті звичним станом для організму, якого не можуть позбутися навіть уві сні. Небога, була б, може, і не поганою з себе, аби не цей стійкий, темний жах.

А вона, незважаючи, що я був близько, аж підсовувалася ближче до мене, аби тільки не бачити спиною очікуваної темряви.