Дике полювання короля Стаха

— Ах, пане Білорецький, це жахливо. Чим я винна, що мушу відповідати за гріхи дідів? А на ці кволі плечі ліг увесь тягар без остачі. Він липкий і темний. Аби ви знали, скільки крові, убивств, сирітських сліз, звичайного бруду на кожному шляхетському гербі! Скільки вбитих, зашмаганих до смерті, покривджених! Ми не маємо права на існування, навіть найсумлінніші, найкращі. У наших жилах не блакитна, а брудна кров. Невже ви думаєте, ми, всі ми, до двадцятого коліна, не повинні відповідати за це, відповідати жахом, злиднями, смертю? Ми були такі байдужі до народу, який мучився з нами поруч і від нас, ми вважали його бидлом, ми лили вино, а вони лили кров. Вони не бачили нічого, крім поганого хліба. Пан Дубатовк, мій сусід, одного разу приїхав до батька і розповів анекдот про те, як мати-селянка привела сина до пана, і той почастував їх колдунами[1] з м'ясом. Дитинча спитало, що це таке. Мати, з селянської делікатності, штурхнула його ногою і шепнула: «Мовчи!» Дитинча з'їло те, що було на тарілці, потім зітхнуло і тихо сказало: «А я десять мовчів з'їв». Усі, хто слухав анекдот, сміялися, а я ладна була дати Дубатовку ляпаса. Це не смішно, коли діти ніколи в очі не бачили колдунів, ніколи-ніколи не їли м'яса. У них рідке волосся, криві ноги, у чотирнадцять років це зовсім діти, а в двадцять п'ять — діди із зморщеними, старечими обличчями. Як їх не годуй — вони народять таких самих дітей, якщо взагалі народять. Вони відповідали нам повстаннями, лютували в цих повстаннях, бо до цього терпіли ціле століття нечувану кривду. І ми опісля страчували їх. Он той, на стіні, у бобровому хутрі, закатував навіть свого двоюрідного брата, який став на бік ващиловців[2]. Прізвище брата було Агей Гринкевич-Яновський. Які ми були байдужі… Такі самі двоногі, як ми, траву, хоч край наш, щедрий і багатий, кращий на землі, ніколи не примусить людину померти від нестачі Ми гендлювали батьківщиною, продавали її хтивим сусідам, а селяни любили її, свою мачуху, і… здихали від безхліб'я. І хто звинуватить їх, коли вони візьмуть вила і встромлять їх нам у груди? Мені здається, що навіть через сто років, коли ми всі вимремо, коли нащадки цих нещасних випадково знайдуть шляхтича — вони матимуть повне право вбити його. Земля не для нас.

Я дивився на неї здивовано. Цей запал, це натхнення від власних слів зробили її лице незвичайним. Я тільки тут зрозумів: ніяка вона не невродлива — переді мною незвичайна дівчина, вродлива трохи божевільною вродою. Ух! Яка це була врода!!! Напевне, такими були наші старожитні «пророчиці», які билися у загонах Мурашка і Мужицького Христа. Це була врода неземна, замучена, з гіркими вустами і великими чорними сухими очима.

І раптом… усе це зникло. Переді мною знову сидів той самий замірок. Тільки я вже знав, яка вона насправді.

— І все-таки мені дуже, дуже не хочеться помирати. Я так хочу сонця, інших, не бачених мною лугів, дитячого сміху. Я дуже хочу жити, хоч і не маю на це права. Тільки це і дало мені можливість витримати ці два роки, хоч виходу нема. Тут нічні кроки, Малий Чоловік, Блакитна Жінка. Я знаю, я помру. І все це… дике полювання короля Стиха. Аби не воно — ми, можливо, ще жили б. Воно уб'є нас.

І вона замовкла, замовкла на цілу годину, поки не підійшов час іти спочивати.

І коли до цього вечора я був байдужий до цієї замореної шляхтяночки, то після її палких слів зрозумів, що якимсь дивом з неї вийшла справжня людина. Цій людині треба було обов'язково допомогти.

І, лежачи в темряві з розплющеними очима, я майже до ранку думав, що коли вчора я вирішив їхати через два дні з бридкого місця і далі від родовитої господині, то зараз я залишуся тут на тиждень, два, три, на місяць, щоб розгадати всі ці таємниці і повернути справжній людині заслужений спокій.

Розділ третій

Перше, що я зробив наступного дня, це відірвав дошки від дверей тієї єдиної забитої кімнати, в якій і міг зникнути Малий Чоловік, коли він був істотою з плоті й крові. Цвяхи заржавіли, фільонки на дверях були цілі, у кімнаті лежав шар пилу на три пальці. Там ніхто не міг сховатися, і я знову забив двері. Потім я обстежив усі кімнати в другому крилі і переконався, що сховатися там ніде. Над коридором, де я чув кроки, було горище, на якому також не було слідів. Праворуч були двері в мою кімнату і кімнату господині, глуха стіна і за нею парк.

Від усього цього мені почала паморочитися голова. Невже справді існує на світі щось надприродне? З цим я, загартований атеїст, ніяк не міг згодитися.

Мені спало на думку, що треба піти в бібліотеку й довідатися, нарешті, що це за дике полювання, про яке мені незручно було розпитувати господиню. До речі, я сподівався розшукати там який-небудь старий план будинку, щоб потім розпочати методичні пошуки. Я знав, що в наших старих палацах бували часом так звані «слухавки», тобто таємні пробої у стінах. У них звичайно були замуровані «голосники» — особливої форми глеки, що посилювали звуки, — і господар міг, перебуваючи в іншому кінці палацу, добре чути, що говорять гості або слуги в цьому кінці.