Дике полювання короля Стаха

Можливо, і тут було щось подібне. Яка-небудь економка ходила вночі на першому поверсі, а кроки її було чути тут. Це була надія, але чого не трапляється…

І я рушив до бібліотеки, розміщеної на бельетажі між першим і другим поверхами, в окремому крилі.

Рідко мені доводилося бачити такі занедбані кімнат Паркет вищерблений, величезні вікна в пилюці, люстри стелі в запилених чохлах. Видно, це була найдавні частина будинку, «замчище», довкола якого опісля вин сам палац. Це спало мені на думку, коли я побачив перед самою бібліотекою дивну кімнату. І тут був камін, але такий величезний, що зубра можна було засмажити, і навіть гнізда від рожен ще лишилися на його стінах. Вікна маленькі і кольорових скелець, стіни грубо потиньковані; на стелі перехрещуються важкі квадратні балки, покриті закопченою різьбою. А на стінах старовинна груба зброя. Одне слово, ці була кімната тих «добрих давніх часів», коли пани разом її хлопами збиралися до однієї зали і сиділи зимовими вечорами біля вогнища. Пані і челядниці пряли, пан грав з хлопцями у «двадцять пальців» або в кості. Ах, ідилічні давні часи! І куди, нащо ви тільки зникли?

Правда, потім між одним і другим могло статися таке, що — тільки послухаєш — кров холоне і жити не хочеться, але ж це дурниці, на це зважають тільки сентиментальні хлюпики.

Даруйте мені, шановні читачі, що я не можу пройти повз жодну кімнату, щоб не розповісти про неї. Що поробиш, на старості літ людина стає балакучою. І до того ж ви такого ніколи не бачили й не побачите. Можливо, комусь буде цікаво.

Бібліотека була під стиль передпокою. Високі склепіння, вікна на колонках, крісла, оббиті рудою від старості шкірою, величезні шафи мореного дуба і книжки, книжки, книжки.

Ну, як пройти повз них і не сказати вам хоч два слова! Давні пергаментні книжки, книжки на першому пористому папері, книжки на жовтому від часу, гладенькому, лощеному папері. Книжки XVII століття, які пізнаєш одразу за гатунком шкіри на обкладинках. Руда шкіра обкладинок XVIII століття; дерев'яні дошки, обтягнуті тонкою шкірою на обкладинках книжок XVI століття.

І назви! Боже, які назви: «Катэхізіс роускі», «Сапраудная хроніка Яна Збороускаго», «Варлам-індзеянін», «Прытча пра славыя», старі, шестодневи, «Бчала працавітая», рукописні збірники старих легенд. «Gesta Romanorum» з двохсот ішонідань, «Трыштан і Ізота», «Бава» в білоруському варіанті, «Апафегмы», «Прамова Мялешкі». Це був скарб! А більше нові манірні книжки з довгими назвами, на зразок: «Пляценне амурнае, або тисяча спосабау, якімі адарыраваны кавалер свой прадмет да згоды з амурнай пажадлівасцю сваёй прывесці можа». Але годі, а то я ризикую ніколи не закінчити свого опису.

Я так захопився книжками, що не одразу зауважив у кімнаті другого чоловіка. А він між тим підвівся з крісла й очікувально дивився на мене, трохи нахиливши голову. На вустах його була приємна усмішка, великі очі лагідно усміхалися. Однією рукою він соромливо притримував на животі халат. Ми відрекомендувались:

— Андрій Білорецький.

— Ігнась Берман-Гатевич, управитель, — сказав він тихим, привітним голосом.

Ми сіли. Я дивився на цього чоловіка з цікавістю. Що могло тримати його в жахливих Болотяних Ялинах? Гроші? Їх не було. А він, немовби бажаючи відповісти на мої думки, сказав:

— Бачите, які книжки. Задля них і тримаюся тут. Книголюб.

Книголюб був невисокий, поганої статури чоловік. Лице його, м'яке і зніжене, занадто м'яке для чоловіка тридцяти п'яти років, було позначене неживим рум'янцем, як на порцеляновій ляльці. І взагалі він був занадто «ляльковий». Великі сірі очі, довгі повіки, рівний, прямий носик, тонкі, приємно складені вуста. Пастушок з табакерки. І борода в нього росла погано, як у багатьох білорусів з нездорових болотяних місцевостей.

— Ви, напевне, з північної Мінщини? — спитав я.

— О, пан не помиляється, ні, — сказав він. — До цього жив у губернському місті. А тепер тут.

Коли б мене запитали, яка риса цієї людини перш за все впадає в око, я б сказав: «Старомодна галантність». Він був чудово вихований, цей схожий на ляльку чоловічок, вихований у дусі провінційної шляхетської ґречності, яка смішить нас. Коли дивишся на таких людей — так і здається, що в їхніх сім'ях діти, граючись у жмурки, ховалися під широчезну, у шість пілок, шерстяну бабусину сукню, яка — бабуся, а не сукня — в'язала панчохи або штопала нові шкарпетки, щоб не скоро порвалися.

І однак це враження швидко зникало. Щось пуритансько-чепуристе, жорсткувате було в цих очах, у підтягнутих губах.

Але те, що дано, того не відбереш. Це була справді обізнана в книжках людина. Через двадцять хвилин розмови я зрозумів це, мало того, переконався, що цей самоук знає старожитню літературу не гірше, ніж я, людина з університетською освітою.

Тому я повів розмову на «Дике полювання». У Бермана губи склалися, як куряча попка.

— Чому пан цікавиться цим?

— Я етнограф.