Диригент

Той ранок нічим не відрізнявся би від інших, якби не був прощальним. Амая знала, що покидає Елісондо і сумуватиме лише за лісом та Іпаром. Тітка відвідуватиме її, але дівчинка ще довго не вертатиметься до рідного лісу і не зможе забрати Іпара з собою. Щоразу, як вона думала про це, її очі наповнювалися слізьми. Амая зупинялася, ставала навколішки й обнімала свого собаку, зануривши носик у густе хутро на його шиї. А він, немовби передчуваючи неминучу розлуку, тулився до неї, як найкращий друг. Вона зробила багато портретів Іпара. На цих світлинах він стрибав у її обійми; трюхикав поряд; виривався вперед, аби оглянути стежку, яку вона збиралася проминути; висолопивши язика, закохано дивився на неї усміхненими очима... Найбільше їй подобалося знімати його спокійним, коли він застигав на місці, уважно прислухався до звуків, що доносилися з темних хащ, і сердито гарчав, попереджаючи всіх, хто там блукав, що їм краще не виходити.

Амая зачекала, поки група трохи відійде, бажаючи сфотографувати безлюдну дорогу. Ступивши кілька кроків, вона звернула увагу на щось біле у траві. То була примула — настільки бліда, що здавалося, ось-ось загине від холоду. Можливо, вона проросла першою, подумала Амая, почуваючись обраницею, якій ліс зробив особливий прощальний подарунок. Іпар теж зацікавився знахідкою й обнюхав квітку, розвеселивши дівчинку. Утім, її сміх стих, коли вона помітила, що пес мимоволі збив примулу мордою.

— Який же ти необережний! — Ставши навколішки, вона відсунула Іпара й спробувала прикріпити її до м’якого вінчика, облямованого зеленими листочками. Та все було марно, тоненька квіточка повністю відірвалася від стебла. Тримаючи її між пальцями, вона дивилася на Іпара — незадоволено й водночас поблажливо. І саме тоді побачила вікове дерево. Оповитий вранішнім туманом круглий стовбур звабливо сяяв, мов шовкова сукня на стегнах величної дами.

Амая підняла погляд, бажаючи пересвідчитися, що з того місця ще було видно туристів, а потім звернула з дороги. Їй довелося обійти упалі гілки бука і громаддя високої папороті, яка, наче вартовий, охороняла шлях, що вів до дерева-праматері — розкішного у своїй первозданній природній красі. Приголомшена цією грандіозністю, Амая милувалася блискучим нефритовим листям, омитим росою, так само як і стовбур. Вона зачудовано спостерігала за грою світлотіні під вітами, що утворювала магічний острівець, де повітря було тихим, запашним, насиченим глинистими пахощами. Корені — чуттєво вигнуті у формі жіночого силуету — стелилися по землі, простягаючись під її ногами, сплітаючись у гармонійний візерунок, подібний до ретельно намальованої мандали. Дівчинка інстинктивно нахилилася і поклала в отвір між коренями квітку, яку все ще стискала між пальцями. Вона завмерла, дозволивши дереву-праматері огорнути її своєю захисною енергією. Згодом вона не могла сказати напевно, скільки часу провела там, захоплено споглядаючи це диво. Та вона точно пам’ятала, що її сполошив грім, чиє буркотіння дало зрозуміти, що відбувалося щось дивне. Вона побачила листочки, що переливалися під сліпучим світлом. Почула гнівний рик свого собаки, що, здавалося, долинав із далекої далечіні. Змусивши себе відвернутися від заворожливої Дами, Амая відчула сильне запаморочення. Вона сіла на землю, підняла коліна й утупилася поглядом у проміжок між чобітками, поки їй не стало краще. Повільно звівши очі, вона угледіла Іпара, який істерично гавкав, зиркаючи у бік заростей. Він то відбігав від неї, то повертався, а потім знову кидався у гущавину, описуючи півколо, поводячись так, ніби істота, що стежила за ними, збиралася оточити їх. Амая відступила на кілька кроків назад, намагаючись розірвати чари прекрасної крони, й глянула вгору. Її тітка називала таке небо «устеленим клаптиками туману». Воно було похмурим, укритим хмарами середньої висоти, що насичували повітря водою і затуляли сонце. Дівчинка примружила очі й знову почула гримотіння. Здивовано роззирнулася й усвідомила, що відійшла дуже далеко. Хоча Амая ладна була присягтися, що заглибилася у ліс на якихось десять-дванадцять метрів, дороги ніде не було видно. Покликавши Іпара, вона попрямувала до стежки, намагаючись вертатися тим самим шляхом, але не знайшла жодних орієнтирів. Вона підійшла до дерева-праматері й спробувала позадкувати, крокуючи спиною вперед і не випускаючи з поля зору місце, що привабило її. Експеримент закінчився тим, що вона віддалилася настільки, що не бачила нічого, а дорога так і не з’явилася. Перелякавшись, Амая помчала до дерева.

— Куди нам треба йти, Іпаре? — запитала вона у собаки.

Та Іпар зосередив усю свою увагу на стеженні за чимось, що рухалося у хащах. Слідкуючи за цими переміщеннями, він кидав туди швидкі погляди, люто гавкав і стрибав туди-сюди.

Наступний удар грому нагадував вибух бомби. Земля здригнулася під її ногами. Амая підняла голову, проте не побачила нічого, крім пелени високого туману, що заважала роздивитися небо.