Диригент

Він підходив і зігрівав її, помічаючи, що температура її тіла знижувалася, а серцебиття сповільнювалося. Амая заплющувала очі, обіймала пса, обпиралася об його шию і засинала на кілька секунд, після чого підскакувала — перелякана й напівпритомна. Іпар знав, що спати під дощем небезпечно, але коли вона продовжувала шлях, то обирала хибний напрямок. Хоча собака показував їй, куди треба йти, й усіляко намагався вести її, мов чабан — вівцю, Амая вперто рухалася на північ, немовби підкорюючись волі якоїсь злої сили, що причаїлася серед заростей і тихенько підказувала їй дорогу. Іпар не мав вибору — він мусив супроводжувати її, уважно прислухаючись до шарудіння у хащах, попереджаючи ту підозрілу істоту гавканням і гарчанням, що їй не вдасться наблизитися до них, поки він стереже свою маленьку господарку.

62. Гранд Баю

Болота

Середа, 31 серпня 2005 р.

Обійшовши маєток, вони побачили вхід. Двері були навстіж відчинені, проте, на відміну від інших будівель, хтось приставив до стулки гілку, щоби вони не затріснулися. Щойно переступивши поріг, Медора притиснулася до стінки, немов маленьке мишенятко. Здавалося, жінка щось згадала. Вона з жахом дивилася на інші стіни, прикрашені опудалами тварин. Відтяті голови муміфікованих пум, вепрів, кайманів, крокодилів висіли деінде — деякі на середній відстані від підлоги, а деякі — поблизу стелі, де лишилися вологі плями. Хутро потьмяніло з часом і було з’їдене міллю; хоча спека підсушила його, просякнута баговинням шерсть збилася у ковтуни, надаючи опудалам бридкого вошивого вигляду. У кімнаті стояли два великі столи, оточені перевернутими лавками. Верхня їх частина стриміла просто з води, але дошки були заплямовані чорним мулом. Вісім брудних вікон розташовувалися на лінії, куди дійшла вода. Порівняно з яскравим сонячним сяйвом ззовні, у приміщенні було майже темно. Шибки дивом уціліли, проте були заляпані багном, яке майже не пропускало світла. В одній половині будівлі виднілися дерев’яні балки, що підтримували дах, а другу половину займало горище, яке виступало за межі фасаду (туди вели сходи з двома поворотними маршами). Двері нагорі були відчинені; ізсередини долинало чітке ритмічне посвистування, що добре чулося попри барабанний дріб дощових крапель об дах павільйону. Наступної миті на майданчику показався якийсь чоловік. Це сталося так несподівано, що агенти не встигли сховатися. Незнайомець був роздягнений до пояса і просувався спиною вперед. Він рушив униз, тягнучи щось схоже на мішок, що переповзав зі сходинки на сходинку з сухим стукотом. Усі націлили на нього зброю, чекаючи сигналу Дюпре. Аж раптом Медора заволала. Цей крик нагадував виття звіра, що потрапив у пастку. Її тіло конвульсивно здригалося так, неначе вона билася в агонії або силкувалася вирватися на волю. Чоловік припинив свистіти й упустив дивний предмет, давши змогу їм розгледіти, що то був труп юної дівчини з чорним сплутаним волоссям. Тіло за інерцією ковзнуло далі; голова глухо билася об сходи. Здавалося, небіжчиця переслідувала свого тюремника. Останній спробував знову піднятися на горішній поверх, але труп перегородив йому шлях. Джейсон Булл вистрелив, і, судячи з усього, хтось із рибалок приєднався до нього, але обоє промахнулися. Чоловік рухався надзвичайно швидко. Він дістав з-під ременя зброю і почав стріляти. Кулі влучили у тварин, убитих кілька десятків років тому. Збита шерсть посипалася навсібіч, описуючи дуги в повітрі; тирса падала на голову Медори, мов сотні сніжинок. Свистун квапливо спускався, але на останньому прольоті його перехопив Шарбу: детектив кинувся на нього й звалив перила, внаслідок чого обоє впали у воду, глибина якої сягала одного метра. Поки вони билися, інші кричали й цілилися у незнайомця, наказуючи йому здатися.

Пролунало кілька пострілів, стишених мулом, і свистун завмер. Шарбу скинув його з себе й відскочив від місця, де кров поволі забарвлювала багрянцем темну воду.

Медора припинила верещати. Розвернувшись до неї, вони побачили, що знахар накрив її своєю курткою. Це начебто заспокоїло її. Вона нерухомо стояла, обпершись об стіну і ледве тримаючись на слабких ногах із переламаними кістками. Жінка нагадувала великого обскубаного птаха, напівприхованого каптуром. Її тривога змінилася умиротворенням. Вона розхитувалася туди-сюди, видаючи знайоме шипіння, що нагадувало булькання води в трубах. Пов’язка забруднилася, а навколо відкритої рани розповзалася бура пляма.

— Господи! — скрикнув знахар.