Диригент

Якщо раніше їм здавалося, що довкола панує пітьма і нічого не видно, то нинішні непролазні хащі засвідчили, що вони помилялися. З кожним кроком ліс ставав густішим, поглинаючи навіть спалахи блискавок, що пролітали небом. Водночас мандрівники знайшли прихисток серед дерев, які росли настільки близько одне до одного, що дощ майже не мочив стежки. Коли вітер ущухав, виникало враження, ніби температура повітря підвищувалася на кілька градусів. Невідома істота не пішла за ними — вона зупинилася на узліссі, мов небажана гостя біля дверей палацу. Іпар виявив кілька затишних місць — доволі сухих і м’яких — поряд із найтовстішими деревами. Він повів Амаю туди. Дівчинка плюхнулася на трав’янисте ложе, почуваючись так, неначе повернулася до рідної домівки. Іпар усівся поряд. Зненацька він чітко відчув знайому присутність у мороці і здивувався, що нанюхав його тільки тепер. Річ у тім, що велетень пахнув лісом, грибами, ягодами, землею, опалим листям. Усі лісові аромати зливалися у ньому, утворюючи єдине гармонійне ціле. Басажаун. Він, напевно, жив тут із давніх-давен, адже сприймався як шановане божество, далекий спогад, що розчинявся в часі. Іпар — вівчарський собака, нащадок вівчарських собак, який провів у горах сім років свого життя, — інтуїтивно збагнув, що колись спілкувався з ним. Він не міг визначити, чи зустрічав його особисто, чи ця інформація — так само як безліч інших знань і відчуттів — була закладена на генетичному рівні, успадкована від інших представників роду гордовитих вівчарів.

Басажаун супроводжував їх. На відміну від темної сутності, від якої пахло голодом і тривожністю, він поводився спокійно. Велична повільна манера рухатися почасти обумовлювалася гігантським зростом, але насамперед відбивала його вдачу. Дихання було глибоким, хриплим, рівномірним. Такою ж умиротвореною була його душа. Іпар інстинктивно вгадав, хто це такий. Він не сумнівався, що неодноразово чув його посвист. Приховане значення цього сигналу полягало в тому, що гості можуть не хвилюватися, оскільки господар лісу дбав про всіх.

Іпар уперше заспокоївся відтоді, як вони збилися з дороги. Пес із задоволенням слухав, як лісові духи тихенько зітхають між віковими деревами своєї домівки. Його тривожило одне: дівчинці було зле. Вона спала на купі сухого листя біля гігантського бука. Іпар пригорнувся до неї, намагаючись передати їй не тільки своє тепло, а й насамперед упевненість у його присутності. Він відчував, як Амая тряслася, мов у пропасниці: панічний жах не давав їй розслабитися.

Дівчинка дрімала. Вона плакала уві сні.

Іпар обнюхав її чоло, що палало. Навіть не торкаючись її, він знав, що маленьке тіло охоплене гарячкою. Вона боролася зі своїми кошмарами, силкуючись зірвати щось з обличчя.

— Я лише маленька дівчинка, — пробурмотіла вона.

Амая неясно усвідомлювала, що поринула в сон. Вона знала, що спить, але це не приносило їй втіхи; варто прокинутися, і вона згадає, що заблукала. Амая інтуїтивно зрозуміла, що знову помре. Їй дуже не хотілося помирати, тож вона була засмучена.

Так, їй не хотілося помирати. І ця буря надзвичайно лякала її...

«Дама вже тут», — наспівував хор у її голові.

«Мені страшно», — відповіла вона їм.

«Дама наближається», — повторювали безжальні чарівниці.

«Вона лякає мене», — благально мовила Амая.

64. Впізнати помічника

Болота

Середа, 31 серпня 2005 р.

Тринадцять років по тому думки дівчинки й голос жінки злилися в єдине ціле у кімнаті мисливського павільйону.

— Дівчинці важко визначити, хто хоче врятувати її, коли здається, що весь світ змовився, аби її знищити.

Булл мовчки дивився на Амаю, не розуміючи, що вона має на увазі. Натомість Шарбу впивався у неї поглядом, що виражав зачудування і найщиріше захоплення, поєднані з цілковитою розгубленістю. Джонсон поривався щось сказати, проте Дюпре зупинив його.

— Вони сиділи на столі, тримаючи голови над водою, щоби мати можливість дихати. Потім зламалася ніжка і відплила до найнижчої частини даху. — Вона вказала у той бік. — Нажахані дівчатка одна за одною попадали у воду. Бідолашні терпіли, доки сили не покинули їх. Вони потонули, затиснуті між дерев’яною стелею і товщею води, що заполонила все довкола. Коли вода почала спадати, тіла замучених жертв відразу опинилися на підлозі.

Булл перебив її. Здавалося, він прагнув порушити чари, накладені її голосом.

— Гадаю, то був нещасний випадок. Ніхто б не став докладати таких зусиль і викрадати стількох дівчаток, аби дозволити їм потонути. Напевно, їх сховали тут тимчасово. Підозрюю, що свого часу викрадачі вчинили так само з Медорою та її подругами — залишили на кілька днів у маєтку, а потім кудись відвезли. Весь будинок нагадує величезний склад хімічних продуктів. Нічого дивного, зважаючи на те, що це власність фармацевтичного підприємства. Жодне з приміщень, за винятком мисливського павільйону, не схоже на місце, де могли би тримати в полоні дівчаток або когось іншого.

— Дивлячись на Медору, можна сказати, що їм поталанило, — зауважив Шарбу.