Диригент

— Це станеться сьогодні, маленька сучко. Господиня з’їсть тебе вночі.

Амая дико закричала, і цей крик, що вирвався з її горла, допоміг їй перетнути межу між сном та явою. Дівчинка прокинулася посеред темного лісу. Перші кілька хвилин вона думала, що померла, адже нічого не бачила й нічого не чула, крім власного хрипу. Її голос змінився до невпізнання через холод та лихоманку.

Гавкання Іпара повернуло її до реальності. Амая згадала, що загубилася в лісі. Вона помре. Її з’їдять.

Дівчинка підвелася, хапаючись за бук. Перед тим як рушити з місця, вона, мов сліпа, схопилася за шию Іпара — свого провідника.

— Ходімо, Іпаре, — звеліла вона незнайомим голосом.

Пес не ворухнувся.

Амая стала навколішки й, обійнявши його, заблагала:

— Ходімо, Іпаре, будь ласка.

Вона занурила пальці у довгу шерсть на його шиї і ступила один крок. Цього разу Іпар не пручався. Він потрюхикав поряд із нею, хоча кілька разів обернувся, немовби пояснюючи володарю лісу, що не мав вибору.

Амая нічого не бачила. Певної миті вона міцно стулила повіки, перевіряючи, чи розгледить щось, коли розплющить очі. Іпар вів її вперед. Завдяки йому вона не натикалася на дерева, чию дружню присутність відчувала зовсім близько, однак постійно спотикалася об коріння, камінці, купини. Невдовзі вона впала на коліна. Іпар став перед нею, пом’якшивши удар і не дозволивши їй завалитися вперед. Попри це, біль у стегнах і свербіж у колінах були такими сильними, що вона заплакала від страху. Амая доволі довго намагалася підвестися, а коли їй вдалося випростатися, кожен крок мучив її так, ніби у колінних чашечках застрягло каміння. Кілька разів їй ввижався шум річки, але потоки води, що обрушувалися на крони дерев, заважали їй визначити напевно. Залишалося одне — іти далі.

Вона зрозуміла, що втратила прихисток. Температура повітря опустилася щонайменше на два градуси, а відколи зникли дерева — єдина опора у хаосі — вона почувалася осиротілою. Струмені дощу, які забарабанили по її щоках, остаточно переконали Амаю, що вона вийшла за межі лісу. Їй здалося, що десь поряд пролунав пронизливий свист. Іпар зупинився, неначе почувши голос господаря. Кілька секунд дівчинка чекала, коли звук повториться, але ніщо не порушувало тиші. Вона вирішила, що це вітер завивав між деревами. Чергова блискавка розколола небо, яскраво осяявши ніч. Засліплена цим спалахом, Амая побачила стежку, що спускалася пологим схилом. І не тільки стежку. Вона заверещала. Там хтось стояв. Іпар загавкав, мов божевільний, і вислизнув з її пальців. Вона лишилася сама. Очі боліли від сліпучого світла, а на сітківці закарбувалася темна постать, яку вона роздивилася завдяки блискавці, чиє сяйво на мить прорізало морок. Так, там хтось стояв, і вона була певна, що це не віщувало нічого хорошого. Сумнівний привілей — жити в очікуванні смертного вироку — дозволяв їй точно визначати такі речі. Тремтячи від переляку та лихоманки, вона гучно покликала Іпара. Коли він віддалявся, її страх посилювався, межуючи з панікою. Пес рвонувся вперед і погавкав ще кілька секунд, що видалися їй нескінченними. Раптом він замовк і хутко повернувся до неї. Вона нахилилася і стиснула його в обіймах. Підозріла істота зникла.

— Не кидай мене, Іпаре. Не кидай мене, — повторювала Амая, плачучи від радості. Заледенілі пальці знову вчепилися у собаче хутро.

Перш ніж вирушити в дорогу, вона прислухалася, намагаючись визначити, чи переслідує їх хтось, проте дощ заважав їй розчути щось, окрім відлуння власного прискореного серцебиття, що нагадувало хльоскання батога. Іпар ще двічі загарчав, але Ігнасіо навчив її відрізняти попереджувальне гарчання від задоволеного буркотіння пса, який хизувався тим, що відігнав ворога.

Стежка ставала вужчою і крутішою. Невдовзі стало неможливо випростатися, не нахиляючись уперед. Зовсім поряд зяяло провалля. Амая раділа, що на ній трекінгові черевики: будь-яке інше взуття було б непридатним для такого складного спуску. Не відпускаючи шию Іпара, вона низько нахилилася, майже опинившись у сидячому положенні, аби мати змогу хапатися вільною рукою за будь-який виступ, кущ або скелю. Було очевидно: якщо вона впаде, то невпинно покотиться вниз і ніщо її не врятує. Поранені коліна палали під тканиною штанів, а шкірка, що утворилася над подряпинами, тріскалася і дуже болісно свербіла щоразу, як вона згинала ногу. Отак вони пройшли доволі велику відстань. Зрештою Амая виснажилася і зупинилася перепочити. Піднявши голову, вона побачила якесь блимання.