Диригент

То був будиночок. Хижка посеред лісу. Там горіло світло. Для охопленої гарячкою дівчинки це означало ось що: люди, камін, телефон, з якого можна буде подзвонити тітці. Вона знала, що довго не кліпала очима, побоюючись випустити з поля зору прекрасне видіння. Навіть Іпар пожвавішав, відчувши людську присутність. Поволі спускаючись схилом і наближаючись до будиночка, Амая помітила, що вогників було багато. Вони оточували всю будівлю, мерехтіли в саду, осяювали фасад, парадні двері й під’їзну дорогу, де виднілися кілька припаркованих автомобілів. Проливний дощ, темрява, холод, рани, лихоманка й страждання вплинули на її зір — усе видавалося якимось нечітким, ірреальним. Нею оволоділо почуття, подібне до ейфорії, що моментально поступилося сорому. Яка ганьба! Загубилася, мов остання дурепа, блукала бозна-де й кілька хвилин тому змирилася з думкою, що помре в лісі, хоча насправді її відділяло менше кілометра від тієї хатинки.

Коли Амая дісталася бетонного майданчика, їй здалося, ніби вона доплила до берега, попри відплив, що тягнув її у відкрите море. Ступивши кілька незграбних кроків, вона ледве притлумила бажання заплакати, що стискало їй горло, створюючи відчуття застряглого клубка, який не можна проковтнути.

Раптом дощ ущух, наче хтось закрив небесні крани, звідки виплескувалися цілі моря. Хай там як, а дощ припинився, і це видавалося добрим знаком. Іпар завмер, і Амая теж. Кілька секунд вони слухали, як з дерев падають краплі, як тихо дзюрчать сотні ручаїв і потічків, що утворювалися у Бастані під час злив. Вода струменіла по гофрованому металу майданчика, стікаючи до боків. Амая зітхнула, і це зітхання було навдивовижу чітким — здавалося, до неї повернувся слух після того, як вона довгий час була глухою. І знову різкий свист налякав її. Дівчинка озирнулася, шукаючи винуватця. Звук пролунав так близько, що вона ладна була присягтися, що та істота стоїть прямісінько за її спиною.

— Хто там, Іпаре? — спробувала вона нацькувати пса.

Та Іпар зберігав спокій. Він прийняв одну зі своїх улюблених поз. Напружений, повністю виструнчений, загострені вуха розвернуті у той самий бік, куди він пильно вдивлявся. Хто б це не свистів, Іпар не боявся його.

Дівчинка змахнула пальцями воду з вій і рушила до будинку.

Там стояло значно більше машин, ніж вона розгледіла здалеку. Було очевидно, що не всі належали власнику, адже вони були недбало припарковані обабіч дороги, як це зазвичай робиться, коли хтось навідується у гості. На бамперах виблискували тисячі крихітних краплинок, що нагадували пухирі, які вискакують після опіків. Амая зупинилася біля одного з автомобілів, напружуючи пам’ять, сушачи мозок над тим, чому він так стривожив її. У голові запаморочилося, і світ загойдався у неї перед очима. Довелося обпертися об машину, аби утриматися на ногах. Вона торкнулася водних перлинок, що відразу перетворилися на струмочок, який поповз униз.

Другий потужний свист сполошив її. Амая не сумнівалася, що звук доносився ззаду. Вона обернулася так швидко, що слабкість повернулася, змусивши її схопитися за Іпара й автомобіль. Позаду нікого не було. Тремтячи з голови до ніг, вона міцно вчепилася у хутро свого собаки й побігла настільки хутко, наскільки дозволяли сили.

На масивних дерев’яних дверях не було жодних прикрас, виступів або клепал. Вони були освітлені згори; обабіч виднілися два вазони, де були посаджені елегантні деревця з червонуватим листям. До дверей вела доріжка, облицьована декоративними камінцями, між якими росла ретельно підстрижена трава. Діставшись входу, Амая відпустила Іпара, аби натиснути на кнопку дзвінка. Її роздирали сумніви. Вона не знала, що скаже господарям. Які слова будуть доречними, якщо ти загубилася в лісі й раптом натрапила на будиночок у гущавині?

Вона розмірковувала недовго. Несподівано двері розчахнулися, і золотаве сяйво окреслило на землі бездоганно рівний трикутник.

Амая відступила на три-чотири кроки назад.

На порозі стояв молодий чоловік і пильно дивився на неї. Він був одягнений у темні штани й білу сорочку із закоченими рукавами.

М’яке світло, що пробивалося зсередини, іскрилося на його каштановому волоссі, що спадало на очі задовгим чубчиком. Лівою рукою він відкинув непокірне пасмо вбік. Здавалося, її поява анітрохи не здивувала його, немовби вона була почесною гостею, заради якої влаштовувалося це свято. Він тепло, чуттєво усміхнувся, чекаючи, коли вона заговорить.

— Я загубилася, — насилу прошепотіла Амая, нервуючись дедалі більше. Температура підвищувалася, головний біль посилювався. Присутність незнайомця чомусь погіршила її стан. — Мені треба подзвонити тьоті.

Усмішка чоловіка стала лагіднішою.

— Як тебе звуть?

Багато років по тому Амая дізналася, що саме так чоловік запитує у жінки її ім’я, якщо має певні наміри. Як запитання, так і відповідь містили інший підтекст.

— Амая Саласар Ітурсуета, — випалила вона, мов папуга, моментально засоромившись і відчувши себе смішною. Її щоки запалали. Дівчинка зітхнула й заплющила очі, намагаючись заспокоїтися.

— Амая, — повторив він.