Диригент

Гасниця все ще горіла. Поява човна змусила їх поквапитися, тож ніхто не потурбувався загасити її. Неясне червонувате сяйво надавало задушливій кімнаті теплих кольорів і викликало ілюзію, ніби вони потрапили до палати зі сплячими ляльками. Усі загиблі (за винятком тієї, яку Дюпре перевернув горілиць, аби визначити обставини смерті) лежали на боку; голови були опущені, а руки простягнуті вперед. Волосся, що почасти прикривало їхні обличчя, виглядало тьмяним і сплутаним, як збита шерсть тих опудал, які висіли внизу.

Амая освітила ліхтарем кожне тіло.

— Ми шукаємо демона, — почала вона свою оповідь. — Його найбільша хитрість — навіяти нам думку, що ми бачимо не те, що відбувається насправді. Маніяки такого штибу здатні роками виконувати свою зловісну роботу з надзвичайною обережністю — замітають сліди, ховають трупи, стараються, аби вбивство виглядало як зникнення, втеча, нещасний випадок чи самогубство і з цією метою обирають жертв, що належать до групи ризику, осіб, чиє щезнення може лишитися непомітним або не приверне зайвої уваги через соціальну маргінальність. Приміром, темношкірі підлітки — гарні, сильні та бідні. Той тип дівчат, яким поталанило, якщо вони мають родину, яка дбає про них; той тип дівчат, чия втеча з дому нікого не дивує: вони здатні дременути світ за очі лише тому, що не хочуть ходити до школи, або тому, що їм забороняють гуляти допізна й зустрічатися з хлопцями. Зазвичай вони погано ладнають з матір’ю, сперечаються з батьком і бодай один раз пропадали безвісти. Неслухняні дівчата, які фарбують волосся без дозволу батьків, засмучують своїх близьких і часто несуть покарання за погану поведінку. Їх добре знають у рідному селищі чи кварталі. Іноді вони самі блукають вулицями й відбиваються від групи, бо їм подобається бути наодинці із собою... Такі дівчата можуть щезнути під час урагану, потонути або загубитися в лісових хащах у розпал бурі. Ці жертви додаються до загальної кількості загиблих — із жалем, але без особливої трагедії. Ніхто не марнуватиме часу на спроби з’ясувати, що могло статися з ними. Навіщо? Вони все одно втекли б, покинули рідну домівку і зникли в невідомому напрямку. Наш убивця умисно розправляється з маргінальними елементами.

Цей монстр не має жодного наміру попастися на гачок; він може все життя грати роль порядного громадянина й не прагнути слави, бо вже самоствердився. Він — справжній чорт, який женеться за душами й не просто полонить їх, а приносить до мисливського будиночка, вважаючи своїм трофеєм. І це лише початок того жахіття, що чекає на них. Чи уявляєте ви, скількох осіб занесуть до офіційних списків, коли закінчаться підрахунки жертв цього стихійного лиха, що спустошило все місто? Десятки? Сотні? Якщо добре подумати, неважко дійти висновку, що нинішні умови є ідеальними для викрадачів. Саме так наш маніяк заснував свою імперію, і саме у такий спосіб він і надалі харчуватиметься душами, мов вампір, що зачаївся у темряві.

Амая трохи помовчала, зосередивши погляд на Дюпре. Вона точно відтворила його промову про віктимологічний профіль і замаскованих убивць, що їх шукав Скотт Шеррінґтон.

Знахар, який слухав монолог Амаї, роздивляючись одну дівчинку за другою, наблизився до неї, майже торкнувшись її. Він нахилився вперед і взяв її за руку. Краєчком ока дівчина бачила мовчазну постать Дюпре, який відійшов до дверей. Чомусь їй стало страшенно соромно. Вона відступила на крок назад, майже піддавшись бажанню вирвати руку, немовби передчуваючи, що знахар отримав доступ до чогось потаємного, до особистих переживань, якими вона не могла ні з ким поділитися. Однак він міцно тримав її, і ця сила здавалася дивовижною для такого худорлявого чоловіка. Він ступив крок, подолавши встановлену нею дистанцію, і накрив руку Амаї обома долонями, наче великою важкою ковдрою. Правда виплеснулася з неї нестримним потоком:

— Колись давно буря врятувала мені життя.

65. Ipar [18] . Північ

Елісондо

Дівчинка палала від жару і марила під величезним буком. Її собака, який безмежно любив свою господарку, злизував з її щік сльози, які вона поривалася змахнути рукою.

Амая вдихнула грубий, примітивний запах борошна, що оточувало її звідусіль. Тоненькі порошинки потрапили у дихальні шляхи й пристали до носових пазух, змусивши її зробити ще глибший вдих (хоча інтуїція підказувала їй не робити цього). Вона відкрила рота у прагненні вирівняти дихання, і борошно проникло в горлянку, змішуючись зі слиною і душачи її своєю м’якою нудотною масою. «Я не хочу помирати, я лише маленька дівчинка», — силкувалася вимовити вона. Та з кожним словом порохниста субстанція, що забивала її дихальні шляхи, просувалася далі. Ці тортури були особливо жорстокими ще й тому, що саме благання про порятунок убивали її. Вона почула ревіння грому і музику Берліоза, що сповіщала про її смерть зловісним дзвоном. Коли бідолашна впевнилася, що кінець настав, вона відчула дотик вологих гарячих рук, які струшували борошно з її обличчя. Нарешті їй вдалося розплющити очі... Перед нею постала усміхнена Росаріо.