Диригент

Джонсон відступив назад. Дюпре потягнув за тіло збоку, перевернувши його горілиць. Дівчинці було близько тринадцяти років. Темна шкіра; чорне кучеряве волосся, що спадало до плечей. Одягнена у рожеву футболку з червоними смугами, що облягала груди, які нещодавно почали округлятися. У її очах не було і тіні життя — їх заволокло страхітливою білуватою плівкою. Дюпре напрочуд обережно схрестив їй руки на грудній клітці й натиснув на них, немовби збираючись робити масаж серця. Рот дівчинки трохи відкрився, видавши звук, подібний до зітхання; між губами з’явилася хмаринка біло-рожевої піни.

Булл та Шарбу прикрили рот і ніс, захищаючись від смороду.

— Вони потонули тут, — виголосив Дюпре.

Шарбу поклав руку на плече Джонсона. Його голос пролунав суворо порівняно з лагідним дружнім жестом.

— Я не мав на увазі, що інші жертви не є важливими. Проблема в тому, що ми не можемо визначити, скільки часу вони перебували у будинку. Що ж стосується сестер Джейкоба, ми знаємо, що їх викрали з Нола тієї ночі, коли бушувала Катріна. Вважається, що ми приїхали сюди, переслідуючи зловмисників. Тому мені б хотілося знайти бодай якийсь доказ того, що вони ще живі.

Джонсон підвівся, глянув йому у вічі і з сумом кивнув.

— Ваша правда. Джейкоб розповів мені, що Анія була покарана за те, що пофарбувала волосся без дозволу батьків. Вона висвітлила кілька пасом, коли гостювала у подруги. Усі дівчатка — рахуючи ту, що лежить на сходах, — мають чорне волосся.

— Дякую, — відповів Шарбу.

Джонсон зробив майже вибачливий жест, що стосувався його подальших слів:

— Ми не знаємо, скількох дівчаток вивіз той свистун.

Амая відійшла у глиб кімнати й сіла навпочіпки, аби краще розгледіти загальну панораму. Намоклі матраци майже не зсунулися зі свого місця біля стіни, проте тіла дівчаток були розвернуті в різні сторони. Вони не лежали впритул одна до одної, і це видавалося логічним з огляду на те, що їм було страшно (більш ніж імовірно, що їх охопила паніка). Повернувшись до центру приміщення, вона здійняла руку і торкнулася вологої плями на стіні.

— Вони залізли на стіл, — мовила Амая. — Коли вода почала затоплювати кімнату, вони, мабуть, дуже перелякалися. Світла не було, тож доречно припустити, що каганець приніс той свистун. Бідолашні сиділи тут у цілковитій пітьмі, слухаючи, як ураган розхитує будинок, відчуваючи, як вода піднімається до їхніх щиколоток, стегон, грудей. Украй нажахані. Полонянки незнайомого чоловіка, жертви бурі.

«Дама наближається».

— Такій маленькій дівчинці важко визначити, хто з цих двох має намір завдати їй шкоди, а хто хоче врятувати її.

63. Ліс та його володар

Елісондо

Іпар трюхикав поряд із дівчинкою. Амая мовчала, і це було дивно, адже зазвичай вона розмовляла без упину. Він відчував її втому, її виснаженість, звертав увагу на те, як тремтіло її тіло, а серце сповільнювало темп у міру того, як знижувалася температура.

Коли вони востаннє зупинилися перепочити, Іпар підійшов ближче, аби зігріти її, і Амая безсило обперлася об нього. Вона була такою слабкою, що навіть не могла обійняти свого улюбленця. Дівчинка довго простояла у цій позі, дрімаючи й просинаючись від кожного гуркоту грому, а потім знову впадаючи у небезпечну летаргію. Іпар розбудив її гавканням і підштовхнув мордою, змусивши звестися на ноги.

В небі спалахнуло мереживо різнобарвних блискавок, освітивши стежку, що зміїлася на пагорбі.

— Ходімо, Іпаре, — ледь чутно прошепотіла Амая.

Вони почали спускатися схилом, петляючи між низькими заростями, що огинали ліс. Іпар вкотре розгледів невиразну постать, що весь час кралася за ними. Вона крокувала попереду, періодично зупиняючись, аби дочекатися їх у темряві. Щойно вони рушили з місця, дивне створіння вчинило так само.

Невдовзі Іпар почув тихе свистіння у тій частині нетрів, де ліс густішав. Собака нашорошив вуха, бажаючи впевнитися, що йому не почулося. Хтось кликав його. Дівчинка рушила далі, але вона була така змучена, що мало не падала, тож Іпар допоміг їй повернутися на дорогу, потягнувши її до гущавини.