Диригент

— Пообіцяй мені, — попросила старенька.

— Обіцяю, няню. Ми повернемося.

Амая заплющила очі.

Поїздка до Х’юстона тривала шість годин. Дві години їх тримали в автобусі, перш ніж висадити на стадіоні «Astrodome». Двадцять хвилин Амая намагалася спіймати таксі й доїхати до агенції з оренди авто. Поїздка до Остіна тривала три години. Діставшись туди, вона витратила ще одну годину на пошуки району, вказаного в адресі, яку їй продиктував Ландіс. Близько опівдня вона зупинилася перед елегантним двоповерховим будинком на житловій вулиці. Амая проминула зелену зону на прибудинковій території, що відділяла парадний вхід від вулиці. Вона звернула увагу на маслянисту пляму неподалік від гаража. Було очевидно, що родина мала звичку залишати машину там, але зараз жодного автомобіля не було видно. Раптом з’явилася сусідка з дитячим візочком — вона перетнула сад, уважно розглядаючи гостю. Добре, що на заправці Амая умила обличчя, розчесала біляве волосся і зав’язала хвостик у вбиральні. Футболка була більш-менш нормальною на відміну від штанів — сухих і жорстких на дотик. Вона б віддала перевагу «мустангу», проте взятий в оренду «лексус», безсумнівно, свідчив на її користь.

— Їх немає вдома.

— Я приїхала в гості до сеньйори Девіс. Пообіцяла Наталі, що навідаюсь до неї, перш ніж вона народить... Я подолала тисячі миль, аби побачитися з нею. Хотіла влаштувати сюрприз.

Вельми правдоподібно. Вона надала інформацію, відому лише близьким людям. Водночас це пояснювало її втомлений вигляд.

Сусідка проковтнула наживку. Вона взяла немовля на руки, піднялася зі стільця на подвір’ї і, усміхаючись, підійшла до паркана, що відділяв два сади. Амая подякувала Богу, що вона не могла підступити ближче. Її штани смерділи.

— Тоді я першою розповім вам хороші новини. Сеньйора Девіс у лікарні, позавчора її поклали до пологового відділення.

Амая здивовано усміхнулася, підрахувавши, що це сталося невдовзі після її розмови з лікарем.

— Боже мій! Але ж вона мала поїхати до лікарні сьогодні вдень. Планові пологи.

Сусідка кивнула, остаточно впевнившись, що дівчина заслуговує на довіру.

— Як виявилося, природа має власні плани. Найскладніше буває з первістками, а потім усе відбувається значно швидше. Мій Джеремі теж народився на тиждень раніше, чи не так, мій любий? — мовила вона, цілуючи малюка.

— Ясно. А ви часом не знаєте, з ким залишилися Томас і Мішель? Здається, сеньйор Девіс у відрядженні, — закинула вудочку Амая.

Вона була певна, що така уважна сусідка була би в курсі, якби чоловік повернувся.

— Так, це правда, така вже у нього робота. Про дітей дбає Кетрін, мати Наталі. Вона переїхала до них, аби допомогти доглядати за новонародженим. Я бачила їх сьогодні вранці, коли вони виїжджали до лікарні. Усі нетямилися від щастя.

— Чудовий привід радіти. Ця дитина — подарунок небес. — Вона попрямувала до машини, не припиняючи усміхатися сусідці. — А ви не знаєте, хто у неї — хлопчик чи дівчинка? Хотілося би правильно обрати повітряні кульки, — докинула вона з серйозним виглядом.

— Хлопчик. Хоча їм було байдуже. Найважливіше, аби пологи пройшли легко. Вони вже мають сина і доньку.

— Наталі народжує у сімейній лікарні Сетон, якщо не помиляюсь?

— Так.

Перш ніж завести двигун, Амая визирнула у віконце:

— Якщо Роберт повернеться раніше, нічого не кажіть йому, будь ласка. Я постараюсь привезти мій сюрприз до лікарні.

Сусідка кивнула, задоволено усміхаючись.

Амая їхала близько години. Вона не врахувала можливості того, що пологи відбудуться раніше, і молилася, щоби Ленкс не дізнався про це. Діставшись лікарні, вона рушила до відділу рецепції.

— Я прийшла до сеньйори Наталі Девіс. Вона мала народити сьогодні, але, судячи з усього, це сталося майже на дві доби раніше.

Працівниця перевірила дані.

— Ми вже виписали сеньйору Девіс та її дитину.

— Це неможливо. Я щойно була у неї вдома. Мені сказали, що її мати та діти виїхали сюди.

— Зачекайте хвилинку, — попросила жінка, набираючи номер пологового відділення.

Повісивши слухавку, вона ствердно кивнула.

— Ваша правда. Її родина приїхала сюди. Сеньйора Девіс виписалася годину тому.

Амая щодуху помчала до виходу.

75. Помилка

Елісондо

П’ятниця, 2 вересня 2005 р.

Енґрасі вийшла з крематорію. Ідея відвідати похорон була помилкою. Само собою, ні Росаріо, ні будь-хто інший не могли завадити їй попрощатися з братом. Та їй було огидно дивитися на Росаріо, яка удавала з себе невтішну вдову, тож вона вирішила піти. Після короткої розмови із Флорою та Росаурою це бажання лише посилилося.

— Мама у жахливому стані. Вона дуже страждає. Не зважай на неї, тьотю, — мовила Рос, щойно побачивши її.

— Що ви маєте на увазі? Ви ж знаєте, що я майже не спілкуюся з вашою матір’ю.

— Ох, тьотю, буде краще, якщо ти дізнаєшся від нас, ніж почуєш від чужих, — заплакала Росаура.

— Мама не занесла твого імені до некролога, — пояснила Флора. — От що мала на увазі Рос.

Енґрасі зауважила, що Росаріо крутнулася на своєму сидінні у першому ряду і, підскочивши, метнулася до дошки, де були вивішені списки родичів небіжчика.