Диригент

— Ти знаєш, — терпляче відказала Росаріо.

Енґрасі видавила усмішку.

— Невже ти справді очікувала побачити Амаю тут?

— Я знаю, що вона тут. Ця мила дівчинка не може не попрощатися зі своїм татусем.

Енґрасі пильно дивилася на неї, осмислюючи значущість кожного жесту, кожного слова, кожного вчинку.

— Вона не приїхала, Росаріо. І ніколи не приїде. Даю тобі слово: я проживу довше за тебе лише для того, щоб утримувати її подалі від цього місця.

Губи Росаріо скривилися у гримасі ненависті, і на одну коротку мить Енґрасі побачила обличчя, яке її зовиця матиме за кілька років, коли остаточно втратить розум. Але цей час іще не настав. Поки що вона була енергійною і небезпечною. Чистісіньке зло.

Енґрасі ладна була присягтися, що Росаріо по-звірячому хекала, обмірковуючи відповідь.

— Не підкидай мені ідеї, Енґрасі, — прошепотіла вона. — Ми не вперше випатраємо її пса-охоронця.

Енґрасі вчепилася у труну свого брата, її коліна підломилися.

— Клята хвойда! — скрикнула вона, тремтячи від люті і страху. — Я — не собака! Якщо ти наблизишся до мене або до дівчинки, я відірву тобі голову. Клянуся пам’яттю про мого покійного брата, який забрав із собою в могилу всю доброту нас обох. Я відрізняюсь від нього, бо маю вдосталь сил і психологічних ресурсів, щоби не вважати твою загибель тягарем на моїй совісті. Я вб’ю тебе, Росаріо. І спокійно спатиму після цього.

Попри те що її тіло тремтіло, мов осиковий лист, і вона ледь трималася на ногах, її слова пролунали достатньо рішуче й переконливо, аби взяти їх до уваги.

Усмішка Росаріо згасла. Руки й голова трохи затряслися, як це буває при нервовому тику. Вона розвернулася і штовхнула розсувні двері. Її оточили темні постаті, що зачаїлися у напівтемряві.

Повітря прорізав несамовитий крик. Потім запала тиша. Легкий подув вітру і порожнеча за порогом. Вона пішла.

Енґрасі видихнула все повітря з легенів, намагаючись вирівняти дихання і вгамувати дрож. Потім вона перевела погляд на брата.

— Хуане, не пам’ятаю, чи казала я тобі це раніше, але твоя дружина — справжнісінька відьма.

76. Металізовані кульки

Остін, Техас Субота, 3 вересня 2005 р.

Мартін Ленкс, який останніми роками носив ім’я Роберт Девіс, зупинив машину перед будинком, де мешкала його родина. Саме так вчинив Бред Нельсон кілька днів тому у Флориді. Подібно до Нельсона, Ленкс замислено роздивлявся фасад будівлі. Проте, на відміну від поліціянта, він не відчував жодних сумнівів. Його не мучили жодні страхи, він не боявся, що його відштовхнуть. Ніщо не турбувало його, крім легкої втоми. Автобус, на якому він виїхав із Нового Орлеана, нестерпно довго повз до Батон-Руж, а коли вони дісталися туди, виявилося дуже важко орендувати автомобіль до Остіна. Мартін страшенно хотів прийняти душ і проспати десять годин поспіль. На жаль, це неможливо. Він розпланував кожен крок, кожну хвилину, кожне слово... Його приїзд, пологи, повернення додому. Вся родина мала зібратися у вітальні. Може, він попросив би Мішель трохи пограти на скрипці. Однак передчасна поява на світ третьої дитини змусила його прискорити хід подій. Здавалося, Господь вирішив поквапити його. Чоловік нахилився вперед, обпершись чолом об кермо так само, як це робив Нельсон. Він теж спробував молитися.

У нього нічого не вийшло.

Навпроти будинку він побачив припарковану машину своєї дружини й велику пляму бензину прямісінько під багажником.

Мартін мільйон разів просив її не ставити автівку там, а заїжджати до гаража. Останніми роками Наталі була дуже недбалою. Мартін не міг змиритися з цим і невтомно повторював, як треба паркуватися.

У гаражі було три вільних місця! Якою мовою необхідно втовкмачувати їй це? Прикро, що вагітність не покращила її поведінки.

За інших обставин Наталі принаймні постаралася б переставити машину, якби знала, що він вертається з відрядження. Утім, він мав сказати на її захист, що вона не чекала на нього сьогодні. Коли йому вдалося додзвонитися до лікарні й поговорити з нею, чоловік прикинувся засмученим через те, що не встиг дістатися міста, а потім бурхливо «порадів» народженню малюка. Пообіцяв приїхати наступного дня.

Не відриваючи погляду від автівки Наталі, Мартін сердито мотнув головою і скривив губи у гримасі, що нагадувала сардонічну посмішку.

Сьогодні вона припаркувала машину трохи далі від звичного місця, звільнивши простір для джипа її матері, що майже торкався хідника задніми колесами. Невдовзі на землі розіллється не одна пляма бензину, а дві. Сонце надавало блакитного блиску металізованим повітряним кулькам, прикріпленим до одного з віконець тещиного автомобіля.