Диригент

Мартін розгледів напис «Хлопчик», виведений на роздутих гумових черевах. У нього народився ще один син, але ця подія зовсім не тішила його, адже означала одне: Господь знову піддає його випробуванню. Мартін Ленкс нахилився вперед і відкрив портфельчик, що стояв під сусіднім сидінням. Піднявши сідниці й витягнувши ноги, він дістав свій старий револьвер і сховав його під поясом, між сорочкою і тоненьким піджаком («Піджак трохи зім’явся», — незадоволено констатував він). Потім вийняв полотняну хусточку з верхньої кишені і, протерши скельця окулярів, згорнув її й поклав на місце. Наостанок чоловік пригладив коротке волосся на потилиці й вийшов із машини.

Проходячи перед парадними дверима, Ленкс злегка кивнув і звернув до кухні. Він стискав ключі у долоні, хоча знав, що вони не знадобляться, бо Томас і Мішель, як завжди, залишили двері відчиненими. Він сердито хитнув головою і глибоко вдихнув повітря через ніс.

Мартін старанно зачинив двері, не забувши накинути засув. Несподіваний візит сусідки не влаштовував його. Не варто ризикувати.

Запах немовляти був відчутним навіть на кухні. Присутність малюка приємно вразила його. То був знак, що віщував якусь надзвичайну подію, якесь диво. Так пахне щойно народжене створіння. Цей аромат асоціювався з обіцянкою винагороди, веселкою в небі, що проголошувала волю Господа, який давав йому безліч можливостей і благословляв його нове життя. Відколи Мартін дізнався про третю вагітність своєї дружини, він дедалі більше розумів, що цей хлопчик — передвісник кінця, послання вищих сил, якого він потребував, аби зірвати з обличчя пов’язку, що засліплювала його. Охоплений розпачем, чоловік запитував себе, чи завжди буде так, чи не нависло над ним прокляття, що знову і знову штовхало його в безодню помилок і поразок, яка поглинала його родину, а він, нещасна жертва обставин, міг лише молитися за упокій їхніх душ. Проте Господь зачиняє двері й відчиняє вікна. Невдовзі він збагнув Його задум. Він розпочне все з чистого аркуша, і наступного разу у нього вийде краще.

Мартін почув голоси своїх рідних у вітальні. Вони розмовляли тихо. Майже пошепки. Мабуть, дитина спала. Він вийняв револьвер, вперся ним у стегно й перетнув коридор.

Канапа у формі літери U, розвернута спинкою до дверей, дозволяла побачити голови Томаса і Мішель крупним планом. Вони сиділи обабіч його тещі. Наталі стояла навпроти. Жінка захоплено дивилася на немовля і навіть не звела очей, коли він підняв револьвер і притиснув дуло до голови тещі. Нічого не вдієш, їй судилося померти першою.

Почулося клацання зброї, знятої із запобіжника.

— Мартіне Ленксе, підніміть руки вгору. Я — агентка ФБР. Ви заарештовані, — мовила Амая, стоячи за його спиною і цілячись йому в голову.

Мартін сердито скривив рота.

Кетрін, Мішель і Томас рвучко підхопилися і стали біля Наталі та малюка, з іншого боку канапи. Вони з жахом дивилися на гостю. Немовля заплакало. Кетрін — теж. Дружина Ленкса тремтіла з ніг до голови, та найбільше Амаю непокоїв хлопчик. Він застиг на місці, не відриваючи погляду від батька.

— Тату, що відбувається? — долинув стишений голос дівчинки.

Мартін позирнув на своїх рідних і навіть дозволив собі усміхнутися.

— Усе добре, сонечку.

Амая кипіла від люті. «Заборони йому розмовляти з ними».

— Замовкніть і виконуйте мій наказ, Ленксе!

— Ви помиляєтесь. Мене звуть Роберт Девіс. Я не знаю нікого на ім’я...

— Мовчати!

Жінки тоскно застогнали, а схлипування дівчинки та малюка злилися в єдину мелодію.

«Треба заспокоїти заручників. Зроби це!»

— Нахиліться і стійте спокійно. Невдовзі все закінчиться.

Усі, за винятком підлітка, підкорилися.

«Зберігай спокій, — сказала вона собі. — Ти майже схопила його».

— Мартіне Ленксе, покладіть зброю на підлогу і підніміть руки.

Я не повторюватиму двічі.

Мартін, не випускаючи пістолет, повільно здійняв руки й почав розвертатися.

«Ні, щось пішло не так». Мартін рухався, хоча не мав би робити цього; він озирався, бажаючи подивитися на неї. Мартін мав п’ятдесят п’ять років, проте був худорлявим і підтримував гарну фізичну форму. Він оцінював її сили, хотів з’ясувати, наскільки вона небезпечна.

— Ані руш! — звеліла Амая, обхопивши зброю обома руками.

Дотик пістолета завжди заспокоював її, але цього разу все було інакше. 900-грамовий «глок», з яким вона тисячу разів тренувалася, несподівано видався їй напрочуд важким. Вона відчувала, як під пахвами виступають краплинки поту і стікають в улоговинку між грудьми.

Мартін умів визначати ступінь ризику й аналізувати ймовірні сценарії розвитку подій. Якби він був дурним, неуважним або божевільним, йому би не вдалося тікати від правосуддя цілих вісімнадцять років. Інших поліціянтів у будинку не було — вони би вже увірвалися до вітальні. Дівчина прийшла сама, і, судячи з її голосу, вона була юною і, безсумнівно, недосвідченою. Він вловив запах її страху, до якого домішувався інший — більш задушливий і зловонний.