Диригент

Амая відразу зрозуміла, що хлопчик створюватиме проблеми. Про це свідчила його напружена поза. Виструнчившись, він визивно дивився на батька, наче бачив перед собою ворога. Амая здогадалася, що їхні відносини давно зіпсувалися. Підлітки мають добре розвинене шосте чуття, що дозволяє визначати аномалії у поведінці батьків. Цей радар, що живиться обожнюванням, щирістю і безмежною любов’ю, починає працювати, щойно дитинство добігає кінця. Люди багато говорять про любов батьків до дітей, але ніхто не любить своїх рідних так сильно, як малий хлопчик, і ніхто не судить їх так суворо, як це робить підліток.

— Вона каже правду? Ти хочеш убити нас, тату? — вкрай серйозно спитав хлопчик. «Тату» пролунало як лайливе слово.

Положення тіла Ленкса постійно змінювалося, і це змушувало Амаю рухатися. Якщо вона не стоятиме ззаду, у неї не вийде заломити його руки за спину й одягти наручники.

«Наручники? Він досі озброєний. Міцно тримає пістолет».

— Мартіне Ленксе, киньте зброю. Це останнє попередження.

— Тату, — знову подав голос хлопчик.

— Замовкни, Томасе. — Ленкс повільно розвертався до нього.

— Я не замовкну, — відказав той, підступивши на крок ближче до свого батька.

— Томасе, будь ласка... — заблагала перелякана мати.

Однак хлопчик ступив ще один крок уперед, поки сестра і бабуся намагалися завадити йому, тягнучись до нього, мов паростки виноградної лози.

— Тому ти крався ночами до кімнати Мішель?

— Замовкни! — звелів Ленкс. Він уже повністю розвернувся до сина. Їх розділяла лише канапа.

— Він заходив до твоєї кімнати? — запитала його дружина, дивлячись на доньку. На її непримітному обличчі промайнув якийсь новий вираз, що наділив її певною красою. Саме тоді Амая звернула увагу на її подібність із сином.

Дівчинка заплакала й кивнула.

— Він лякав мене. — зізналася вона.

В очах жінки читалася відраза до Мартіна, а в очах хлопчика — вирок батькові.

— Заради бога! — обурено скрикнув Ленкс. — Це ж моя донька.

Я б ніколи не торкнувся її. Ви ще більш збочені, ніж я думав, якщо могли вигадати таке. — Він опустив руки й оглянув зброю, наче раптом усвідомив, що міцно стискав її пальцями.

— Ленксе, підніміть руки! — наказала Амая, підвищивши голос. Вона зайняла більш зручну позицію для здійснення пострілу.

Ленкс витріщався на свого сина-підлітка так, наче вони були самі в кімнаті.

— Ні, — мовив Томас, — ти не торкнувся би її, але без жодних вагань повбивав би нас усіх. Я вже давно це знаю.

— Замовкни!

— Ти прорепетирував з Ендрюсами. Ось чому пропала скрипка Мішель.

— Замовкни, Томасе! Стули пельку!

— Ти не любиш нас, — дуже спокійно сказав Томас, констатуючи факт.

«Ти не любиш нас», — пролунав голос маленької дівчинки в голові Амаї.

— Замовкни! — гаркнув Ленкс, нервуючись дедалі більше.

«Замовкни!» — гаркнула її мати, наближаючись до неї.

— Ти ніколи не любив нас, — мовив Томас.

«Ти ніколи не любила мене», — мовила дев’ятирічна Амая.

— Я не любив вас?

«Він уб’є свого сина так само, як вона вбила тебе. Він вистрелить у нього».

— Наказую вам опустити зброю! — крикнула Амая.

Мартін Ленкс почув наказ. Здавалося, її голос повернув його до реальності. Події розгорталися з блискавичною швидкістю. Він розвернувся і тієї ж секунди вистрелив.

Амая здригнулася від сильного удару в груди, відчувши, як усе повітря виходить з її легенів. Вона впала горілиць. Одна половина її тіла залишилася у вітальні, а друга опинилася в коридорі. Оглушена, але притомна, вона слухала крики присутніх; немовля плакало. Дивно, що болю не було, але вона задихалася. Дівчина відкрила рота й зробила глибокий вдих, прагнучи заповнити порожнечу, що стрімко збільшувалася. І тоді її пройняв біль. Різкий, всеохопний.

Смертельний. Нажахана, вона підняла голову в намаганні щось побачити. Маленька темна пляма розміром не більше монети розповзалася саме там, де — вона знала це напевно! — була верхівка її серця.

«Шок, викликаний пострілом. Звичайний шок. Ти тисячу разів читала про такі стани. Годі думати про кулю в твоєму тілі».

Амая спробувала піднести руку до пораненого місця і помітила, що все ще стискає пістолет. Їй подумалося, що інструктор пишався би нею.

«Тримай зброю так міцно, ніби хтось намагається відібрати її у тебе», — сказав Сальвадор, коли навчав її стріляти у Памплоні. Передсмертні думки видалися їй цікавими. Вона здійняла другу руку й інстинктивно намацала місце, куди влучила куля, згадуючи бронежилет, який була змушена залишити в Новому Орлеані, перш ніж сісти в автобус. Їй ввижався голос інструктора, який мовив таке: «У світі немає захисту від куль. Поліціянта врятує не бронежилет, а вправність».