Диригент

— Але ж ти скажеш їй?

— Так, скажу. Не заради тебе, а заради неї. І не надто наполягатиму на тому, щоби вона вибачила тобі. Амая все життя намагається примиритися з тобою, жадає цього всім своїм єством. У певний період їй навіть здалося, що вона досягла мети. На жаль, здатність вибачати, так само як і здатність забувати, не залежить від нашої волі. Вона може віддалитися, не думати про тебе, удавати, ніби нічого не сталося, або намагатися жити далі. Однак наша дівчинка уціліла після трагедії, і та сила, що врятувала її, не визнає нічого, крім правди.

Енґрасі часто відвідувала його. Вони згадували дитинство, улюблені пісні, сімейні байки. Та одного дня Хуан знепритомнів і вже не отямився. Коли спливали останні години його життя, Росаріо не відходила від його ліжка і нікого не впускала до палати.

Задзеленчав телефон. Енґрасі підвелася зі сходів і рушила до вітальні, аби відповісти. Дзвонив Ігнасіо.

— Енґрасі, ти була у крематорії? Одна знайома жінка сказала мені, що бачила тебе, але ти відразу пішла.

— Так, моя зовиця не занесла мого імені до некролога. Амая теж не згадується.

— Якою ж лихою людиною треба бути.

— Нічого дивного, з нею все ясно. Я вирішила втекти, аби не тішити її моїм сумним обличчям. Мені й без того кепсько після втрати брата. Повернуся пізніше. Домовилася з працівником, що він попередить мене, коли всі розійдуться.

— Гадаю, ти не встигла розглянути присутніх, якщо так швидко пішла.

— Твоя правда. Не встигла.

— Річ у тім, що Росаріо прийшла у супроводі кількох незнайомих жінок. Не місцевих. Спершу я подумав, що це її сестри з Сан-Себастьяна.

— Ні, вона вже давно не спілкується з ними.

— Так, ти розповідала. Ось чому я придивився пильніше.

— І що?

— Енґрасі, там була вовчиця. Жінка, яка намагалася викрасти Амаю тринадцять років тому.

Енґрасі добре обміркувала відповідь. Запитати в Ігнасіо, чи певен він у чомусь, було рівноцінним серйозній образі. Цей неговіркий чоловік ніколи не плескав язиком даремно. Кожне його слово заслуговувало на те, щоби бути вирізьбленим у камені. Попри це, вона все ж таки наважилася спитати:

— Ігнасіо, а ти певен?

— Не менше, ніж в існуванні Бога.

— Минуло бозна-скільки часу...

— Тринадцять років. Але вона не змінилася, Енґрасі. І я маю на увазі не те, що вона «добре збереглася». Таке враження, ніби спливло кілька годин, відколи я бачив її востаннє.

Енґрасі кілька секунд помовчала, збираючись з думками.

— Ігнасіо, я вірю тобі, — обережно мовила вона. — Однак ми маємо знайти якесь логічне пояснення, чи не так? Припустімо, що це донька тієї жінки.

— Це перше, що спало мені на думку. Я навмисно підійшов до Росаріо висловити свої співчуття. Хотів глянути на її подругу зблизька. Вона теж упізнала мене.

— Вона щось сказала тобі?

— Ні, але вона посміхнулася мені. Енґрасі, її зуби навіки закарбувалися у моїй пам’яті. Нагадують молочні зуби малої дитини, що починають сточуватися і перетворюватися на щурячі через те, що вчасно не випадають і не замінюються постійними.

Працівник крематорію зателефонував їй о десятій і повідомив, що всі відвідувачі пішли — у приміщенні нікого не залишилося. Енґрасі зачекала до пів на одинадцяту. Вона запаслася термосом кави, адже не мала наміру спати. Згідно із сімейною традицією, родичі проводили першу ніч із небіжчиком. Ішлося про старовинний звичай, що сягав корінням у сиву давнину. Енґрасі вважала себе сучасною жінкою, проте залишала у своєму серці потаємний куточок для вірувань, згідно з якими відокремлення душі відбувається поступово. Вважалося, що смерть — повільний процес, що спершу померлий втрачає контроль над тілом, але має минути чимало неприємних, похмурих годин, перш ніж душа покине свою оболонку, немов слабкий, очманілий метелик, що випурхує з кокона. Недаремно в усіх релігіях світу існує молитва або ритуал захисту. Люди народжуються і помирають не за одну коротку мить. Поява на цей світ і прощання з ним передбачають дотримання певних правил. І вона — так само як і тисячі її попередниць — залишиться на нічне пильнування біля труни померлого родича.

«Треба виконати свій обов’язок», — сказала вона собі й, набравшись сміливості, вийшла з дому.

Мертвий Хуан був геть не схожим на живого. Серйозний, одягнений у новий костюм, він виглядав замисленим і сумним, що було йому не притаманно. Лише на губах грала легка усмішка щирого хлопчика, яку вона завше обожнювала.

За її спиною почувся якийсь шум, схожий на шелестіння вітру.

Росаріо.

Енґрасі дуже повільно розвернулася й опинилася прямісінько перед нею. Закутана у жалобне вбрання з голови до ніг, Росаріо була уособленням елегантності. Вона зупинилася біля розсувних дверей, чиї стулки злегка тремтіли. Поряд із зовицею Енґрасі розгледіла якісь темні постаті. То були не її племінниці.

Росаріо посміхалася якось дивно, особливо якщо врахувати, що вони розмовляли в крематорії і її чоловік лежав у труні.

— І де ж вона? — випалила жінка.

Енґрасі глибоко вдихнула повітря, просякнуте пахощами квітів. Їй стало цікаво, чи використовують працівники спеціальний освіжувач. Чому в цих місцях зазвичай пахне саме так?

— Про кого ти говориш?