Диригент

— Ласкаво просимо, сеньйоре Клівленде. Мсьє Мейр зараз прийме вас.

Хлопець показав йому шлях, лавіруючи між десятками ящиків, звалених уздовж стін. Подекуди стирчали дерев’яні намиста, черепи з порожніми очницями, примітивні ляльки з мішковини, чиї очі були зашиті; подекуди відчувався чудовий аромат бджолиного воску.

— Дешеве вуду, — пробурмотів його супутник.

— Що?

— Мотлох для туристів, — пояснив той і злегка здвигнув плечима, ніби вибачаючись. Потім повів Дюпре далі.

Хлопець лишив його самого навпроти крутих вузьких сходів, чия довжина передбачала наявність щонайменше двох поверхів. Світло ніде не горіло, і лише наприкінці вгадувалося жовтогаряче порохнисте сяйво, що навертало на думку про пожежу нагорі. Він піднявся нерівними сходинками, що глухо рипіли під ногами, думаючи, що було б доречно поводитися як на кораблі, де спуск не відрізняється від підйому.

Підсобка займала майже весь поверх. Якщо не рахувати дверей поряд зі сходами, інших дверей чи великих вікон не було. Свіже повітря майже не проникало всередину крізь десяток віконець, трохи більших за вентиляційну віддушину, куди не влізла би навіть мала дитина. Вони були розчахнуті, впускаючи сонячні промені, що нічого не освітлювали, а тільки підкреслювали силу-силенну пилинок, які літали скрізь. Жовтогаряче сяйво випромінювалося численними гасницями, що були стратегічно розташовані на стелі й висіли на рівні голови людини, яка стояла на повен зріст. У глибині приміщення Дюпре побачив двох чоловіків — одного білого, а другого темношкірого, — одягнених у медичні халати, рукавиці й маски. Вони несли якийсь предмет, загорнений у газову тканину, щось схоже на кору дерева або висохле кореневище. Йому в ніс ударив запах землі, тальку, зів’ялих квітів, нагадавши сморід Бурбон-стріт. Впевнившись, що його присутність лишилася непоміченою, він спостерігав за ними здалеку. Темношкірого чоловіка звали Жак. Наскільки Дюпре було відомо, він завжди був помічником Мейра. Білим чоловіком був сам Мейр. Засмага на його обличчі сягала великих залисин, що утворювали контраст із густим сивим волоссям, зачесаним назад у стилі актора Крістофера Лі. Мейр був сліпим на ліве око. Коли йому було три роки, він грався на полі, де щойно зрізали кукурудзу, впав навзнак і напоровся оком на гостре стебло. Око він не втратив, але були непоправно пошкоджені зіниця і райдужка; їхні кольори розлилися і перемішалися, справляючи той самий ефект, що й маленькі кульки, які діти називають «кубинками». Нянька казала, що деякі люди бачать забагато і часом вищі сили відновлюють рівновагу, позбавляючи їх одного ока. Нянька вважала, що Мейр почав бачити більше, коли став однооким. Антуан ніколи не знімав окулярів у черепаховій оправі: для здорового ока використовувалося збільшувальне скло, а для сліпого — звичайне.

Мейр і Жак принесли свій вкритий пилом вантаж до металевого столу, де лежав розгорнутий мішок. Газова тканина набула форми савана, коли чоловіки розстелили її над піщаною масою, а трохи згодом, коли вони застебнули блискавку на мішку для трупів, ця подібність посилилася. Дюпре потупив очі в землю і, попри те що хотів дихати глибше, стримав це бажання.

— Я завжди відчував спокусу запитати, де ви їх берете. — Голос Мейра був сухим, мов ті бурі часточки, що прилипли до його медичної маски. Не знімаючи рукавиць, він скинув її з обличчя. Сліпе око відрізнялося від того, що пам’ятав Дюпре, — можливо, додався зеленуватий відтінок. Його власник усвідомлював, що вміє зачаровувати співрозмовників, тож п’ять секунд не відривав погляду від гостя, а потім підморгнув йому і сказав: — Покажіть мені її.

Дюпре простяг йому купюру в тисячу доларів.

— Річ у тім, що... — почав пояснювати він.

— Навіть не думайте, — перебив його Мейр. — Я сказав, що часто відчуваю спокусу, але не мав на увазі, що хочу піддатися їй. — Однією рукою він дістав гроші з пластикового чохла, а другою нахилив гасницю, що звисала зі стелі, аби спрямувати світло на купюру. — Ґровер Клівленд, наш двадцять другий і двадцять четвертий президент, єдиний, хто перебував у Білому домі не два терміни поспіль, а з перервою.

— Гарантую вам, що купюра хороша. Справжня, — сказав Дюпре.

— Знаю, що хороша, хоча всім відомо, що банкноти тих часів не мали жодних елементів захисту — ні стрічок, ні водяних знаків.

Тоді це не було модно. Та ви знали, що повинні принести її. Таких екземплярів обмаль, тож навряд чи ви підсунули би мені фальшивку. Крім того, мої діти не дозволили б вам піднятися сюди, якби ви були нехорошим. — Він усміхнувся. — Так, я говорю саме про вас, а не про купюру.

— Ваші діти? — здивувався Дюпре. — Калеб та Емма? Боже мій, як летить час! Я пам’ятаю їх зовсім маленькими.

Почувши його слова, Мейр втратив інтерес до купюри. Він підступив на крок ближче до Дюпре й навіть зняв окуляри, аби краще розгледіти його обличчя.