Диригент

Агент Дюпре якийсь час прямував на південь, але, побачивши червоний трамвай, передумав і сів у нього заради власного задоволення, хоча мав пройти лише дві зупинки, і водій невпинно торочив, що наступна зупинка буде останньою. Всі трамваї поверталися до депо. Дюпре побачив кілька вантажівок, що перевозили начиння і меблі зі спорожнілих підприємств. Високо в небі сяяло полуденне сонце, немовби насміхаючись із вивісок на вітринах деяких крамниць, розташованих на вулиці Канал. Темрява, що панувала всередині приміщень, перетворювала неприкриті вітрини на дзеркала. У чорних, мов брудні калюжі, вікнах можна було побачити криве відображення трамвая, що їхав однією з головних артерій міста, яка, хоч і не була порожньою, видавалася понурою, охопленою втомою, що її зазвичай ми відчуваємо на похороні жебрака або тихої недільної днини. Дюпре зійшов навпроти Бурбон-стріт і рушив у глиб вулиці під палючим сонцем. Вдалині виднілися патрульна машина й кілька приватних авто, чиї власники складали в багажники найцінніший товар. Ресторани й бари були зачинені, однак, пройшовши перед стриптиз-клубами, він розчув музику, що долинала з-під напівприкритих дверей. Здавалося, що температура повітря піднімається на один градус через кожні десять кроків. Якусь хвильку чоловік обмірковував можливість скинути піджак. Проблема в тому, що тоді він розкрив би кілька кобур із пістолетами, прикріплених до пояса. Людей було обмаль — невеличка група навпроти одного з барів за кілька кварталів звідси. Черговий порив пекучого вітру спонукав його прийняти рішення. Він зняв піджак і, обережно згорнувши його, перекинув через руку. Смердюча пара, що піднімалася з землі, була застарілою — цей мерзенний запах давно в’ївся у гудрон бруківки. Намагаючись нормально дихати, він звів очі й розгледів стару жінку, яка прибирала горщики, що прикрашали її балкон, складаючи їх у рядок біля ніг (їй допомагала дівчинка не старша десяти років). Сонце надало яскравого блиску сльозам, що котилися по її обличчю. Дюпре охопило лихе передчуття, чия глибина здивувала його. Тієї миті очі старенької зустрілися з його очима. Вона втупилася в нього поглядом, заперечно хитаючи головою. Пробурмотіла давнє, забуте слово. Він прочитав його на тонких блідих губах, і, попри те що їх розділяла велика відстань, воно відлунило в його голові так, неначе хтось прошепотів йому на вухо: «Басаґра». Дюпре відчув, як по спині пробрав мороз. Він спробував не зважати на значущість сказаного, але йому заважав водянистий погляд жінки, прикутий до його спини. Чоловік прискорив крок, проте, діставшись першого перехрестя, де мав звернути ліворуч до вулиці Урсулінок, піддався пориву й на якусь секунду озирнувся через плече. Старенька здійняла маленьку суху руку, що нагадувала поношену зім’яту рукавицю, й, усміхаючись, помахала йому. Її губи вимовили по складах те слово, що нагадувало живу істоту, яка немовби жерла її зсередини, розхитуючись туди-сюди під прозорою шкірою обличчя. Його плече, де багато років тому була рана, пронизав гострий біль. Він почав важко дихати й, ошелешений силою спогадів, підніс руку до того місця — сантиметрів десять над серцем.

Коли Дюпре дійшов до кінця вулиці, йому довелося розвернутися, бо стало зрозуміло, що він проскочив потрібний будинок. Він забув номер, а майже метрові щити з різьбленої деревини, що зазвичай кріпилися до фасаду, були прибрані з огляду на те, що їх міг зірвати вітер. Знайомий отвір на місці вітрини був прикритий щойно виготовленими сосновими дошками, що пахли смолою у тих місцях, де дереву завдали ран. Дюпре впізнав крамницю завдяки дверям гранатового кольору і старовинним віконницям. Він знову одягнув піджак. Потім, смикнувши за ручку з білої порцеляни, що здавалася крижаною на дотик, штовхнув ворота. Неповнолітні хлопець і дівчинка знімали якісь предмети з полиць, загортали їх у білі паперові пакунки й обережно складали все в ящики з фруктами.

Дюпре завважив, що обоє мали однакову зачіску. Волосся майже до плечей, нерівний чубчик спадав на карі очі.

— Зачинено, — майже в унісон мовили вони, не відриваючись від роботи.

Дюпре затріснув двері й відповів:

— Я прийшов до Антуана.

Дівчинка зупинилася і стривожено позирнула на гостя, хоча її тривога була викликана не його проханням, а тим фактом, що він зачинив двері.

— Мсьє Мейра немає. — Вона сказала це з приязною інтонацією, проте стежила за його реакцією.

— Я певен, що він прийме мене, — мовив Дюпре, сунувши руку до внутрішньої кишені піджака. Майже одночасно хлопець поліз під прилавок, вочевидь, шукаючи зброю. Дюпре усміхнувся і надзвичайно обережно витягнув двома пальцями пластиковий чохол, усередині якого лежала розгорнута купюра. Пересвідчився, що зображення президента добре видно.

— Перекажіть Антуану, що його хоче бачити Ґровер Клівленд.

Посміхнувшись, вони обмінялися виразним поглядом. Дівчинка рвонулася вперед, взяла чохол, відкрила його з одного боку, помацала паперову купюру, кивнула і віддала йому чохол. Тим часом хлопець жестом запросив його до підсобки.