Дитинство. Молодість. Літня пора

Крім Шекспіра, батько має ще вірші Вордсворта й Кітса. У матері є вірші Руперта Брука. Ці поетичні збірки стоять на почесному місці на камінній полиці у вітальні разом із Шекспіром, «Легендою про Сан-Мікеле» у шкіряному футлярі й книжкою А. Кроніна про одного лікаря. Хлопчик двічі намагається читати «Легенду про Сан-Мікеле», але нудиться. Він ніколи не може здогадатися, хто такий Аксель Мунте, чи правдива ця розповідь, а чи вигадка, чи вона про дівчину, а чи про якусь місцевість.

Якось батько зайшов до його кімнати з книжкою Вордсворта. «Ти повинен прочитати їх», — мовив він, показавши вірші, відзначені олівцем. Через кілька днів батько зайшов знову, прагнучи обговорити вірші. «”І водоспаду рев, мов пристрасть, за мною гнався вслід”, — процитував батько. — Ну, хіба не видатна поезія?» Хлопчик щось мимрить, не сміє глянути батькові у вічі, відмовляється грати в цю гру. Невдовзі батько здається.

Хлопчик не шкодує про свою нечемність. Він не бачить, як поезія може пасувати до батькового життя, вважає, що з боку батька це лише претензія. Коли мати розповідає, що вона, щоб уникнути глузів сестер, брала книжку й ховалася на горищі, він вірить їй. Але не може уявити собі, що батько, бувши хлопцем, читав поезію, бо тепер батько не читає нічого, крім газети. Він здатний лише уявити собі, як батько в тому віці жартував, реготав і курив сигарети в кущах.

Син спостерігає, як батько читає газету. Він читає швидко й нервово, переглядає сторінки і немов шукає чогось, чого там немає, шарудить папером і поплескує по сторінках, перегортаючи їх. Прочитавши, складає газету до невеличкої таблички й сідає розв’язувати кросворд.

Мати теж шанує Шекспіра. Вважає, що «Макбет» — його найвидатніша п’єса. «“Якби оте щось наслідків не мало, — бурмоче вона й замовкає. — І нам нараз все розв’язало тут, — читає далі й киває головою, щоб підтримати ритм. — Усім пахощам аравійським не змити цього запаху з цієї маленької руки”»[21], — додає вона. П’єсу «Макбет» мати вивчала в школі; вчитель звичайно ставав позаду неї і щипав їй руку, аж поки вона проказувала увесь монолог. «Kom nou, Vera!», «Нумо, Вера!» — казав він їй і щипав, а вона видобувала з пам’яті ще кілька слів.

Хлопчик ніяк не може зрозуміти, чому в матері — такої тупої, що вона не може допомогти йому виконати домашні завдання для четвертого класу, — бездоганна англійська мова, надто коли вона пише. Вона вживає слова в правильних значеннях, не помиляється в граматиці. В мові вона у своїй стихії, це сфера, де її не можна похитнути. Як так сталося? Її батьком був Піт Вемеєр, що мав звичайнісіньке африканерське прізвище. У фотоальбомі в сорочці без коміра та в крислатому капелюсі він схожий на будь-якого пересічного фермера. В окрузі Юніондейл, де вони жили, англійською мовою не розмовляв ніхто, всі сусіди, здається, мали прізвище Зондаґ. Її мати народилась як Марі Дюб’єль від батьків, що були німцями й не мали в своїх жилах жодної краплі англійської крові. Але, народивши дітей, Марі дала їм англійські імена: Роланд, Вініфред, Елен, Віра, Норман, Ланселот — і розмовляла з ними вдома англійською. Де вони могли вивчити англійську мову — вона й Піт?

Англійська мова в батька майже не гірша, хоча його акцент свідчить про більше, ніж просто сліди африкаансу, і він каже «thutty» [«трийцять»] замість «thirty» [«тридцять»]. Розв’язуючи кросворди, батько завжди гортає сторінки кишенькового «Оксфордського словника англійської мови». Принаймні побіжно він, здається, знає кожне слово в тому словнику і кожну ідіому. Він з утіхою вимовляє найбезглуздіші ідіоми, немов закріплюючи їх у пам’яті: «pitch in» [«енергійно братися за щось»], «come a cropper» [«зазнавати краху»].

Сам хлопчик далі «Коріолана» в Шекспіра не прочитав нічого. А газети, крім спортивних сторінок і комічних малюнків, навівають на нього нудьгу. Коли вже нема що читати, він читає зелені книжки. «Принеси мені зелену книжку!» — кричить він матері, лежачи хворий у ліжку. Зелені книжки — це томи «Дитячої енциклопедії» Артура Мі, яка подорожує з ними, відколи він пам’ятає себе. Він проглядав їх десятки разів, а коли ще був немовлям, виривав із них сторінки, креслив їх олівцями, рвав палітурки, тож тепер до них треба ставитись дуже обережно.

Насправді він не читає зелених книжок: від їхньої прози йому уривається терпець, вона надто сентиментальна й дитяча, крім другої половини десятого тому — покажчика, де повно фактичної інформації. Зате роздивляється ілюстрації, надто фотографії мармурових скульптур, голих чоловіків і жінок із шматком тканини навколо пояса. Гладенькі, стрункі мармурові дівчата виповнюють його еротичних мрій.