Диваки і зануди

— Він посковзнувся на качиному лайні й розквасив носа, — відповіла я, киваючи на Ісака. — А коли я хотів йому допомогти, то теж упав і розбив губу.

— Як тебе звати? — запитав Голуб.

— Симон, — відповіла я.

— Я запам’ятаю. А тепер ідіть умийтеся.

Ми рушили до хлоп’ячого туалету. Мовчки, як мумії.

Я настільки ввійшла у свою хлоп’ячу роль, що мало не стала поруч з Ісаком біля пісуара. Але вчасно згадала, що є такі речі, яких я не могла робити.

У вікно світило пообіднє сонце. За спортивною залою видніла смужка неба — синя, як письмові зошити, що дала мені вчителька Ерлінґ, прозвана Плискою.

У небі шугали ластівки, а я все ще смоктала свою спідню губу, яка була солона на смак і страшенно розпухла. Краєм ока я бачила, що велике цабе на ім’я Ісак погладжував свого подряпаного носа.

«Може, зіграємо в хрестики-нулики?» — написала я на аркуші паперу, вирваному із зошита в клітинку, і посунула його до Ісака. Він намалював там хрестика і повернув аркуша назад.

Ми зіграли десять разів, поки Плиска розповідала нам про хатніх тварин і питала, у кого з нас вони є вдома. Я виграла вісім разів, тож Ісак був дуже незадоволений. А двічі я програла лише через Кільроя, бо в той момент Плиска спитала, чи є в мене вдома якась тварина, і я відповіла, що маю собаку. Де він тепер? Чи побачу я його коли-небудь? Може, у мене вже й не було собаки?

Здавалось, майже всі в класі тримали вдома якусь живу істоту. Фріда сказала, що в неї папуга. Катті сказала, що в неї шотландський поні, правда, він живе в селі. У Мурахи був співочий какаду, у Пепсі — вівчарка, у Нетти — кіт, а в Кваші — акваріумні рибки. Стефан сказав, що мав кажана, але він пошкодив одне крило, тому тато його добив. У Данне на дачі жили в клітці кролики, а в Анни — дівчини в окулярах, що жувала жуйку — комаха, яка зветься паличник.

Ісак на запитання вчительки відповів:

— Птахи.

Коли вона спитала, які саме птахи, він сказав, що забув, як вони звуться. Тільки згадав, що вони брунатні. Тоді вчителька сказала, що добре було б, якби хтось приніс своїх тварин чи птахів до школи. Я задумала бажання, щоб вона не попросила про це мене. Бо як можна взяти зі собою собаку, що зник? Але вона попросила Ісака.

— Гаразд, — відповів він.

Коли пролунав дзвоник із останнього уроку, Ісак чекав мене надворі.

Я зумисне не поспішала. Чого доброго, ще здибаю власника куртки, яку я поцупила в коридорі. Судячи з розміру, він був здоровило. Тож я ще довго м’ялася біля парти в класі, тим часом, як усі інші вилетіли, мов кульбабки, на осоння.

— Тобі в який бік? — привітно спитав Ісак, ніби між нами нічого й не було.

Що він задумав? Чого доброго, заманить кудись подалі та й зіпхне в якусь канаву? На нього це схоже.

— В інший бік, — холодно відповіла я.

— У який інший? — допитувався він.

— Не в той, що тобі, — відрубала я.

Він здивовано подивився на куртку. Очевидно, не мав наміру відступатися.

— Де ти її взяв? — спитав він.

Невже Ісак щось зрозумів? Може, його підіслав до мене власник цієї куртки? І тут я помітила якогось хлопця в самій футболці, під якою видималося чималеньке пузо. Він був такий великий, як і ця куртка, а його обличчя нагадувало морду бульдога, що підбігав до маленьких собачок і намагався відгризти їм хвоста, — я малою бачила це в мультфільмах. Руки в хлопця побіліли від холоду і були товсті й м’язисті, наче він щовечора піднімав гантелі й тягав штанги.

Я глянула на Ісака й відчула наплив злості.

— Вона тобі подобається? — спитала я.

Він кивнув.

— То бери собі! Мені вона вже обридла!

Я стягнула з себе куртку й жбурнула її Ісакові. Він сторопів і почав усувати руки в нещасну обновку, а тим часом до нас усе ближче підходив великий хлопець. Напевно, той пузатий здоровань уже помітив куртку. Він зупинився, бо в нього в голові копошилася одна думка. Ось-ось до нього дійде, що то таки його куртка, і тоді він заграє м’язами ніг і чимдуж кинеться до Ісака. Я не мала наміру тут лишатися.

— Дякую… Але… — затнувся Ісак, не знаходячи слів.

— Бувай! Мені треба йти! — сказала я й зірвалася з місця.

— Стривай! Ми будемо друзями? — почула я у себе за спиною його крик.

— Ні! — зловтішно верескнула я.

Я гайнула через нескошену траву до озера. Літав пух кульбаби, мерехтів на сонці жовтець, лопухи і кропива безжально били мене по худих ногах, і я глибоко вдихала свіже прохолодне повітря.

— Ну, як школа? — гукнула мама, тільки-но я переступила поріг дому.

— Як завжди, — буркнула я, сподіваючись, що вона більше нічого не питатиме.

Я не мала бажання розповідати, що несподівано перетворилася на хлопця, і тепер у неї не дочка, а син.

З моєї кімнати долинали звуки дідусевої віолончелі, схожі на легке похропування Бога, якому сняться світлі сни.

У великій кімнаті на чорній табуретці сидів виряджений Інґве.