Диваки і зануди

— У тебе, голубе, — відповіла бабуся, яка тоді була жива, — у тебе.

— Чортзна-що! — обурився дідусь.

А тоді згадав, які слова в нього часто злітали з язика, і задоволено засміявся. Загалом йому страшенно подобалося бути Богом Отцем. Щодо Отця, то йому довелося ним бути, оскільки я не знала більше ніякого тата. А роль Бога він узяв на себе сам.

Але тепер я просила іншого Бога, в існуванні якого не була певна, щоб він не забирав у мене дідуся.

— Краще забери Інґве! — благала я, відчуваючи нестерпний біль і злість. — Боженьку пресвятий, забери того зануду!

Потім я заснула, і мені снився дідусь — ніби він плив морем у кріслі-гойдалці. Він сидів спокійно, потягуючи сигару, а крісло гойдалося на хвилях і, минаючи човни та серфінги, прямувало до небокраю. Його золотий годинник сяяв, мов ясна зірка, що пускала сонячних зайчиків.

Я прокинулася від того, що хтось легенько посмикував мене за мочки вух.

— Агов, любонько-голубонько, — прошепотів він. — Як ти?

— Препогано, — відповіла я і заплакала.

Дідусь потерся своїм масивним носом об мого — так, як і тоді, коли я була мала. Вуса лоскотали мене, і сам він приємно пахнув землею. І я, як і раніше, коли він був добрим мудрим Богом, а я малою шмаркачкою, яку він любив, розповіла йому все — про переїзд, про Кільроя, про Інґве, маму і про те, що мені несила думати, ніби його колись не буде. І поки я плакала, мене охопило відчуття, що в мене всередині утворилася тверда грудка злості, яка билася замість серця. Чого це все на мене звалилося? Чого всі ці неймовірно сумні події мали статися водночас?

— Сердешне моє дитя, — мовив дідусь. — У нашій великій родині є нормальні й ненормальні, диваки й зануди. Твоя мати належить до ненормальних. Я також. Та й моя мати була не така, як усі. Я знаю, що з такими нелегко жити. А нормальними та занудами світ аж кишить. З ними, мабуть, трохи легше. Та хай їм чорт, мені вони геть не цікаві!

— А я належу до ненормальних? — спитала я і спробувала усміхнутися.

— Напевно, так, — відповів дідусь і підморгнув.

Він ніжно погладив долонею мою потилицю, де коротко підстрижене волосся кучерявилося і стирчало навсібіч.

— Усіх нас переповнюють сили, про які ми й гадки не маємо, — правив далі дідусь. — Ми схожі на море, де повно риби, водоростей, течій, живих створінь та всякої дивовижної всячини. Зануди обережно зводять негарні вузькі мости над цими незнайомими водами. Бояться, що змокнуть і зіпсують черевики. А ми, диваки, бовтаємося у воді. Нас не зупиняють ніякі течії. Навіть якщо це небезпечно. І навіть якщо зануди дивляться на нас зі страхом та зневагою.

Я не дуже розуміла, що він мав на увазі. Лиш відчувала на своїй потилиці його надійну широку долоню. Однак я не перестала плакати. Сльози були холодні, наче вони текли з тієї грудки, що стукотіла у мене в грудях.

— Але стережися підступних вітрів, — пошепки мовив дідусь мені на вухо, а потім поклигав у темряву і зник на сходах.

Що він хотів тим сказати? Невже він і справді від усього цього трохи зсунувся з глузду?

Як непросто буде мені витримати всіх цих божевільних, диваків і зануд, що населяли наш будинок!

Аж тут вітер із такою силою подув у вікно, що воно відчинилося навстіж. Він змів додолу вазони з квітами та купку рахунків, яку мама поклала ввечері на підвіконня, а тоді залетів мені в серце.

Я відчула, що скоро лусну від гніву й злоби.

Четвертий розділ

у якому я йду до нової школи,

мене переслідує моє ім'я

і я знайомлюся з йолопом Ісаком

Мама зайшла на кухню, де я запихалася грінками, які через мою злість пригоріли. Вона була вбрана в плямисту, мов шкіра леопарда, сукню з дуже відкритими грудьми й ногами. До того ж на ній були червоні, як пожежне авто, черевики, чорні панчохи в сіточку й чудернацькі сонцезахисні окуляри, дужки яких густо обліплювали блискучі камінчики.

— Ти вже готова? — спитала вона. — Я хочу провести тебе до школи.

— Я думала, ти вирядилася на маскарад, — буркнула я невдоволено й сердито.

— Хіба не цікаво? — вела далі мама, наче не чула мене. — Познайомлюся з твоєю учителькою й побачу твоїх друзів.

— Вони мені не друзі. Я їх ніколи не бачила.

— Що з тобою? — ображено спитала вона. — Ти ж казала, що хочеш мати таку маму, як усі. А така мама, як усі, напевно першого дня проводить свою доньку до нової школи.

— Звичайна мама так не виряджається.

— Як це — так? — спитала вона і зняла окуляри, щоб краще мене бачити. — Чим тобі не до шмиги моє вбрання?

— Ти схожа на пришелепувату жінку з джунглів у фільмі про Тарзана, — відповіла я, відчуваючи, як злість звиває кубельце в моєму серці.

Інґве вийшов із туалету, спустився вниз, сів за стіл, насипав собі у йогурт пригорщу пророслої пшениці, харчових дріжджів та мелених горіхів.

— Про що це ви? — спитав він, похрускуючи хлібцями.

— Моя дочка не хоче, щоб я проводила її до школи. Вона вважає, що в мене пришелепуватий вигляд.

— Певна річ, твоя мама повинна тебе провести, — сказав Інґве, пережовуючи по двадцять чотири рази кожну ложку суміші.

— Нізащо! — засичала я й підвелася.