Диваки і зануди

Підводилася я так рвучко, що перевернула пакет нежирного молока, хоч то, звичайно, сталося ненавмисно. Біла рідина стрімким водоспадом перелилася через край столу прямісінько на випрасувані штани Інґве.

— Ти соромишся своєї мами? — спитала мама.

— Так, — відрубала я.

Перш ніж вискочити за двері, я кинула погляд у величезне дзеркало, що стояло в передпокої. Звідти на мене глянуло худе, як скіпка, високе миршаве дівчисько в латаних джинсах, кросівках і в смугастій футболці, в очах якої під короткою гривкою горіла злість. Я натягнула на себе рожеву куртку і вийшла.

Якщо мама виглядала як королева джунглів, то я — як напівголодна миша з передмістя.

Звісно, того першого дня в нову школу я добряче запізнилася. Мені знадобився час, щоб знайти цегляну будівлю біля озера, де на просторому подвір’ї стояла якась скульптура, страшенно схожа на запечене курча.

Коли я відчинила двері, цілий клас витріщився на мене так, ніби до них завітало опудало птаха, не що інше. Там сиділи всі ті, чиїх імен та прізвиськ я ще не знала — Ополоник і Кваша, Софія, Нетта, Пера, Данне, Персі, Клара, Мураха, Скунс, Ісак, Берта, Катті та інші. Всі вони свердлили мене поглядами.

Учителька була не стара, повненька і приємна з вигляду. У своїй красивій кремовій сукні вона здавалася не жінкою, а вершковим тістечком. А її усміхнені губи червоніли, як полуниці.

— Ти, мабуть, ходитимеш у наш клас? — спитала учителька.

— Напевно, — вдавано байдужим тоном відповіла я.

— Хоча треба було б прийти ще вчора. Правда ж?

Що я мала на це відповісти? Я не могла сказати, що саме вчора дідусь накивав п’ятами з лікарні в жіночих чоботях, щоб помирати в нашому будинку! Для цього навряд чи нормальні люди йдуть з лікарні додому. Але так вже водиться на світі — якщо казати правду, тобі ніхто не повірить. Щоб повірили — треба брехати.

— Мені довелося поблукати, — тихо мовила я.

І відразу ж відчула, як безглуздо це звучить.

Чорт! Ну от, у перший же день виставила себе дурепою, якої світ не бачив! Я чула, як усі стали перешіптуватися, хихикати й вертітися за партами. Початок був кепський.

— Якщо тобі випало так довго блукати, то краще сядь і відпочинь, — сказала вчителька вельми приємним голосом. — Можеш сісти он там біля вікна.

Я сподівалася сісти в самому кутку, де можна було б трішки заспокоїтися і всіх роздивитися. Аж ні. Довелося сідати майже спереду. Та ще й біля того, хто уявляв себе великим цабе. Біля цибатого хлопця із русявим скуйовдженим чубом, блакитними очима і веснянками по всьому обличчі, хоч весна давно минула.

То був Ісак.

— Мене звати Ісак, — сказав він і усміхнувся.

— Чого ти шкіришся? Йолоп! — засичала я.

Мало-помалу в класі стало тихо.

— Ну от, — мовила вчителька, яку звали Ґудрун Ерлінґ. — До нас прийшов новий хлопчик. Ласкаво просимо до класу, Симоне Кроль. Сподіваюся, тобі з нами буде добре — і зі мною, і з друзями.

Новий хлопчик! Симон!

Раптом я збагнула, що йшлося про мене. Те прицюцькувате ім’я Симона, що я мала, не раз завдавало мені прикрощів. Я від нього так стомлювалася, що хотілося криком кричати. Мені завжди доводилося відповідати двічі, коли питали, як мене звати. І чого я не можу зватися Фріда, Анна, Стіна чи Лінда?

— Симона — дуже красиве французьке ім’я, — заявляла мама, вислуховуючи мої нарікання.

Може, й так. Але навіщо мені красиве французьке ім’я? Я хотіла б мати нормальне шведське ім’я, щоб ніхто по сто разів не перепитував і не сушив собі голову, з якого це доброго дива мене так назвали. Я хотіла б мати ім’я, що давало б змогу бути непримітною, сумною і негарною.

А тепер, очевидно, хтось недочув і неправильно його записав. Замість Симони вийшов Симон. Тож усі тут очікували хлопця на ім’я Симон. А з’явилась я! Що ж мені робити? Отак завжди — у мене просто неймовірна здатність втрапляти в якусь халепу!

Можна було б сказати, як є: «Вибачте, але це якась помилка. Я все-таки дівчинка. Мене звати Симона, а не Симон». Та ні, тільки не це. Я знала, що тоді буде. Всі полягають від реготу на парти. А мені не буде спуску вже довіку. Так чи інакше, мене називатимуть Симоном, Малим або придумають щось іще.

Я обережно провела по коротких кучериках, намагаючись згадати, який у мене був вигляд у дзеркалі в передпокої. Коси були короткі, без приколок, бантів чи чогось такого, що могло б мене виказати. Добре, що ще не випинались, як у інших дівчат, груди! І що я не вирядилася вранці в сукню! А те, що було на мені, міг носити який-завгодно хлопець. Окрім, звісно, трусів, та їх, на щастя, не було видно.

— Дякую, — сказала я хриплуватим, якомога хлопчачішим голосом. — Так, думаю, мені тут буде добре.

Панна Вершкове Тістечко, що стояла біля столу, поблажливо усміхнулася своїми полуничними губами.

— Підлабузник! — засичав той, хто сидів поруч мене і звався Ісак.

— Стерво! — пошепки відрубала я.

— Чуперадло! — мовив він, і тієї миті я відчула повагу до його дотепності.

— Вилупок! — мовила я.

— Дурбело! — блискавично зреагував він.