Диваки і зануди

Що мені тепер робити? Надворі глухо й розкотисто погуркував грім, ніби демонстрував те, що я відчувала. Все небо почорніло. Складалося враження, що ми перебуваємо в одній із темних кімнат освітленого під стелею лялькового будинку. Може, пробратися нишком до дідуся й попросити його зіграти божевільного, щоб випровадити звідси Плиску? Та вже, либонь, запізно. До того ж, здається, дідусь на кріслі-гойдалці заснув.

— Не знаю. Мабуть, ні, — відповіла Плиска. — Хоч і перегнув палицю. Я просто голову ламаю, що мені з ним робити…

— Ну, я не експерт, — мовила мама.

— А хіба я експерт? — сказала Плиска. — Але треба про це поговорити…

— Звичайно, — згодилася мама. — І що той халамидник утелентував? Ви говоріть, говоріть. Я вмію слухати, голубонько.

Тим часом, як Плиска поволі і з деяким ваганням розповідала про всі мої витівки, я відчувала, що насувалася гроза. Мама лише гмикала та агакала, швидкими мазками кладучи на малюнок фарби. На тлі свинцево-сірого заднього плану, де лежали всілякі іграшки та тістечка, виблискували мідяно-зеленими, рожевими й білими барвами Інґве та Плиска.

Невдовзі все це закінчиться, подумала я, придивляючись до мами. Але її обличчя було незворушне.

— Оце вам таке, — закінчила Плиска перелік моїх ганебних вчинків.

— Знаєте, — мовила мама, махаючи малюнком у повітрі, щоб швидше висохла фарба. — Я уважно слухала вашу розповідь і, як на мене, це вже занадто.

Потім вона намочила якусь ганчірку в ночвах з водою, де сидів Інґве, і стала витирати нею своє замащене обличчя.

— Уже закінчила? — нетерпляче запитав Інґве. — Я застуджуся, коли так довго сидітиму в холодній воді.

— Це все, що ви можете сказати? — роздратовано спитала Плиска.

Та мама вже взувала свої гумові чоботи.

Невже вона настільки обурена, що вирішила піти з дому?

— Вибачте, — відповіла мама. — Я ж казала, що поспішаю. Ви чудово позували. А щодо вашого сина, то мені здається, ви могли б ним пишатися. Здається, у ньому море енергії та фантазії!

— Мого сина? — Плиска гикнула.

— Саме так, — мовила мама. — І знаєте, не присікуйтеся ви так до нього з тими вдяганками, золотце. Моя дочка вдягається так само.

І мама зникла.

Плиска і собі похопилася. Вона встала зі стільця й рушила до дверей — усе ще в капелюсі і з підмальованими очима. Інґве потюпав за нею, лишаючи за собою мокрі сліди. З виглядом швейцара, який забув, що на ньому немає штанів, він допоміг Плисці вдягнути плащ.

— Невже вона не зрозуміла, що я говорила про її сина? — спитала вона.

— Мені жаль, — відповів Інґве. — Але в неї немає сина.

Тоді Плиска відчинила двері й випливла надвір, де було темно, гуркотів грім і лупашив дощ.

Пронесло. Гур-р-р!

На небі без угаву спалахували блискавки. Повітря здригалося від грому, і хмари були схожі на величезні валуни, що молосували одне одного. Дощ лив як з відра, тож за мить на мені не було сухого рубчика. Я вилізла надвір у кухонне вікно, аби Інґве не запідозрив, що я була вдома.

Уже надворі я побачила, як на ґанок сходила якась жінка в білому плащі. То була справжня натурниця. За хвильку вона пішла назад і була дуже невдоволена. Що їй сказав Інґве?

Я перевела подих. Ті демонята, про яких розповідав дідусь, справді добре потрудилися! Але скільки це ще потриває? Чи й справді мама нічого не зрозуміла? Схоже на те.

Коли я зайшла в будинок, Інґве сидів у кріслі-гойдалці. Дідуся вже там не було.

— Привіт! — сказала я. — Ти брьохав босоніж по дощу?

— Ет, — фиркнув він і пустив із люльки дим, що смердів спітнілими підошвами.

— Де мама? — спитала я.

— Пішла відносити малюнок, — відповів Інґве. — Мабуть, скоро повернеться.

— А дідусь?

— Відпочиває нагорі.

Далі я не знала, що питати. І відійшла до вікна. Чорні валуни вже мало не полягали на дахи. Вони торохкали дедалі гучніше, ніби в каменедробарці, і розсипали довкола іскри, як при електрозварюванні. Ось уже й над нами!

Я притулила чоло до холодної шибки і згадала ті слова, що сказала мама Плисці. Вона порадила їй пишатися своїм сином, якого Плиска не мала, через те, що «у ньому море енергії та фантазії». Про мене мама такого ніколи не сказала б, ніколи! Нарешті напруга минула. Я була врятована!

— Іди перевдягнися! — сказав Інґве.

— Що?

— Я все знаю. Не думай, що ти викрутишся, — додав він зловісним голосом.

Бабах! Будинок мовби заходив ходором. Коли я обернулася, то побачила освітлене блискавкою обличчя Інґве. Воно було посиніле й негарне. Голова в мене пішла обертом. Що — «все»? Виходить, цей нікчема сидів у ночвах, слухав, що казала Плиска, і допетрав, що син — то я? І як це я забула про цього Інґве? Та його треба було втопити в ночвах! Тепер він, напевно, прителіпає до школи, стягне з мене хлоп’яче вбрання і виставить, мов дурну, на посміх! А все ж це через нього! Бо з нього все почалося!

— Я не розумію, навіщо? — спитав він. — Хай тобі грець, навіщо?

Він підвівся з крісла і рушив до мене.

Нема дурних, так я тобі й дамся!

— Симоно! — крикнув він.

Але я вже метнулася до дверей. До мене долинало тюпання його босих ніг.